20. Під кайфом від неї...

Додавайте книгу до бібліотеки! Інакше не зможу продовжити писати! Вам не важко, автору приємно, любі♡

ЛЕО

Залишившись наодинці з трьома Темними Тінями після тривалого голоду... Я й сподіватись не міг, що в мені вистачить сил на те, щоб повністю вибити з них весь "мотлох".

Я різко схопив одного з них за горло й, навіть не давши оговтатися, з усієї сили жбурнув у стіну. Напівпрозоре тіло Тіні здригнулося від глухого удару, хвилями пішовши темною рябою, немов саме повітря на мить перекосилося навколо нього. По стіні пішли тріщини, а він лише безпорадно сповз униз, не встигнувши навіть підняти руки для захисту.

— Ммм... — ледь чутно зривалося з моїх вуст, щойно я почав поглинати енергію Марти з одного з них.

ТРЯСЦЯ! А це було...

— Надто... Занадто добре!! — тихо прошепотів, роблячи вже сотий ковток.

Спинитися не було змоги. Не тому, що не міг... Не хотів.

Я розумів, що мав би знати міру. Хоча б трохи... Але я вже надто довго стримувався перед нею!!

Це було нестерпно! Коли "їжа" лежить так безпомічно переді мною, немов шепочучи: «Візьми», але не можна, бо ж загине!

Вони поплатяться за це! За мої та за її страждання!

— Лео... — вже ледь тихо та хрипло шепоче один з них, а інші двоє відповзали кудись убік, немов дійсно сподівались, що зможуть втекти.

— Пхех... — Усмішка. Ні. З тих двох я ж іще не попоїв!

— Лео, тобі варто...!!

— Зупинитись! — вже перегукуються інші. Ті, що відповзли подалі.

— Зачекайте, любі. До вас черга теж дійде))

— Як він може ще й так посміхатися зараз?!

— Ти став тим, ким не хотів...

— Стулили писки!! — кинув стілець в одного з тих двох, що були далі.

О, навіть зараз мій кидок влучний! Ахах...

Третій уже видихся. Зліг розслаблено, щойно я відійшов від нього, доївши всю її енергію в його тілі.

Я чудово знав — нічого йому не буде. Відчув під час поглинання: в його тілі ще купа енергії інших людей.

— Тож ви, с#ки, навіть про запас мали... Мабуть, чудово так безтурботно прогулювались по Землі, харчуючись перехожими!

— Лео!

— Зізнайся, смачно було?! — схопив його за комір одягу. — А я не міг... Ой як же так? НЕ МІГ НАВІТЬ НА МИТЬ ПОКИНУТИ ЇЇ І СПУСТИТИСЬ НА ЗЕМЛЮ!!

Всі троє здригнулися. Мій голос змінився після крику вже остаточно.

Що за...?

Чому?!

Після того як поглинув меншу половину енергії Марти, я відчув, як гнів розростався по моєму напівлюдському, напівтіньовому тілу. Темні жили під шкірою різко налилися густою чорнотою, розповзаючись дедалі далі по руках, шиї й грудях, немов живі. Вони пульсували в такт серцю, а з кожним ударом я відчував, як сила переповнює мене ще більше. Гнів уже не просто палав усередині — він тікав по моїх жилах, роблячи мене сильнішим із кожною секундою.

На мить... Я заплющив очі, прислухаючись до власного тіла.

І раптом захотілося... просто вдихнути. Глибоко. Так глибоко, аж груди самі розширилися, немов легені вимагали цього без мого дозволу.

Повільний вдих...

Такий же повільний видих...

Я навіть не розумів, навіщо це роблю. Але з кожним видихом гнів ніби ставав рівнішим. Не слабшав... Ні. Просто переставав хаотично розривати мене зсередини, збираючись у щось значно страшніше.

Та більш контрольоване.

Мною.

— Охохо... То ви, навіть маючи в собі таку силу, не змогли рознести мене утрьох? І це наші великі чистокровні Тіні, які ніколи не пропускали навіть найменшого приводу нагадати мені, що я лише полукровка?

— Лео, ти... Ти не розумієш!

— Це ви НЕ розумієте! — крикнув ще гучніше, вже зовсім нелюдським риком. — Маючи її енергію, ви утрьох усе одно слабші за мене! Ахах! Сміховинно... Це просто сміховинно!

— Ми розділили її між собою не просто так! — перебив один із них.

— Так! Поки не пізно... Спинися!

Я різко підвівся й ще швидшим темпом, із силою Тіні, ніж раніше, пронісся менш ніж за секунду до тих двох, що залишилися не "опробуваними" мною.

— А якщо не спинюся... То що? — схопив одного за підборіддя, змусивши підвести погляд до мого.

— Тоді... Ти можеш...

— О, ні, я стану сильнішим? Овва, яка дивина! Та розібрався вже якось сам! — смикнув його за підборіддя трохи вбік і почув тихий хруст його шиї.

— Лео... Будь ласка...

— Ого! Ви знаєте такі слова?

— Ми...

— Благай мене.

— Я...

— А хоча ні. Надто нудно, коли так легко... Зламати вас.

Я стишив голос, відчувши, як її енергія знову завирувала в мені. Вона розтікалася по жилах густими теплими хвилями, ніби жива ріка, що щоразу знаходила нові русла в моєму тілі. Кожен удар серця розганяв її далі, крізь темні вени, аж до кінчиків пальців, наповнюючи мене такою силою, що здавалося — ще трохи, і власне тіло вже не зможе її втримати.

Той щось хотів сказати, та я вмить закрив йому рота рукою, стиснувши так сильно, що в нього аж губи затерпли.

— Знаєте що? З таким потенціалом... Ви не заслуговуєте мати її енергію в собі!

— Ммм...

— Ну, ти чого бубниш, любий? Не бубни. Розумію, як образливо почути це від якогось полукровки. Ахахах!

Стиснув його пельку ще глибше.

— Хтось хоче ще щось сказати? — обернувся до тих двох.

Ті майже синхронно похитали головами, немов слухняні щенятка.

— О який милий послух! — звузив очі, скануючи тіла тих двох.

Почав поглинати енергію Марти й з другого...

— Ах... — очі самі заплющилися, а по тілу розлилося густе, тепле тремтіння. Кожен ковток м'яко осідав усередині, залишаючи на язиці ледь тягучий післясмак, від якого хотілося лише одного — ще. Губи самі розтягнулися в задоволеній усмішці, а пальці сильніше стиснули Тінь, ніби боялися втратити хоч краплю цього відчуття.