19. "Обважити" тіло.

МАРТА

Я тихо сіла на ліжко сама, як тільки почула, що все стихлося. Всі притихли. Жодні стогони та зітхання від болю більше не звучали... А це значило тільки одне — він закінчив.

Закінчив і тепер... іде до мене?!

Тихі шорохи. Прислухаюсь.

Всі тіні ходять практично беззвучно, але завдяки тому, що він напівлюдина, його чути трохи більше, ніж їх.

Двері повільно відчинились, і я застигла. Не від страху навіть, а більше від подиву.

Я очікувала побачити Лео як мінімум не в гарному настрої... А як максимум — взагалі гірше чортика розлюченого, але ні! Ні ж, блін! Стоїть ото зараз з такою задоволеною пикою, що мене аж розриває від бажання набити ту морду тільки через сам факт цього задоволення на ній!!

Бісить. Тц! Тьфу. А я переживала, що зараз ще щось утне!

Лео повільно закрив за собою двері. На ключ. Ехо замка пронеслося надто чітко в моїй голові.

Повільно підходив ближче. Що він задумав?!

Та поки підходив, я помітила легкий слід темної крові на його нижній губі... Тю! Це все, що на ньому лишилося після такої "веселої" та гучної бійки?!

А на них, певно, і сліда живого не лишилося... Хіба ні?

Я завмерла враз, коли побачила, як він повільно й задоволено облизнув кутик свого рота. Як кіт після сметани облизується! Чесслово! Що це таке? Наче дійсно встиг щось попоїсти одразу після бійки... чи... під час?

— Ти забагато думаєш, — різко випалив, проте з легкою посмішкою.

Що за...?! Немов йому смішно чомусь з моїх думок!

— Ти можеш читати їх, але це не значить, що я тобі дозволю ржати з моїх думок! — не витримала й аж жбурнула в нього подушку з ліжка.

Бісить!! Агх, трясця, думала, ще більше вибісити він мене не міг, але ж ні!! Пробив мою "стелю"!

А найгірше... Я не знала, чому він так дивиться й реагує! Почувалася дурною, бо він точно знав щось більше, ніж я!

— Ахах, тихше, тихше, — сміється той, одразу ж піймавши мою подушку. — Бачу, енергії в тебе і досі хоч відбавляй, — тихше вимовив останнє.

— А? Ну... Ну так, я ж щойно поїла.

Він сам мене нагодував. То чому тепер дивується?

Той знову лиш дивно всміхається, підійшовши вже прямо до мого ліжка. Поставив ніжно подушку назад. Занадто повільний жест для когось після бійки...

— Лео... Що відбувається?

— А чому щось мало відбутися?

Не грай зі мною у ці ігри, — різко випалила в голові.

Той лиш тихо фиркнув.

— Ти надто добре скануєш простір. Краще за деяких тіньових.

Він насміхається з мене?

— Не треба бути мудрим, щоб почути звуки тої бійки! Все очевидно, геній!

— Ні, не все... Знаєш, коли ти так на мене дивишся, я дійсно вірю в те, що ти можеш бачити в людях усе, — несподівано видав, і я аж розгубилась.

Може, я була близька... була до чогось близька в думках?

— Оххх, — той лиш закотив очі, як завжди все чуючи. — Хотів би я сказати: не втомлюй себе зайвими думками, та вже ні. Тепер ти в нас така енергійна, що доведеться чимось "обважити" тебе.

Я хутко схопила подушку, закривши нею пів тіла (так, вона велика).

— Що ти там зібрався "обважити"?!

Я йому верну все важке назад прямо на його темну пику! Скотина!

— Ахах, про що ти подумала?

— А чо питаєш?! Все одно все чуєш в моїй голові!

— Пхах! Не всі свої думки людина може озвучити. І ти щойно свої — ні, — сів навпочіпки прямо біля мого ліжка, так щоб ми були одного зросту, рівні очей.

Проте навіть так той гігант возвишався на пів чола вище мене...

— Ох, коротше, що ти зібрався робити?! — все ще стискала подушку.

Я прямо зараз плюну тобі в лице!

— Що-що?!

— О, таки знову нормально чуєш мої думки. Перевірка пройшла.

— Ти... — той аж замовчав на мить.

— Ахах! — я не стрималась.

— Так, ану серйозно зі мною будь! — враз вихопив подушку з моїх рук, відкривши тим самим живіт й бедра.

Я все одно накрила їх ковдрою. Не дозволю. Нічого він мені важкого не поставить.

— Дай мені спокій! Я не хочу більше лежати цілий день!

Тим паче тепер, коли відчуваю себе настільки сповненою сил та енергії... Аж сі хоче спортом зайнятися!! Розім'ятися, в кінці кінців, після того довгого лежання.

— Що? Пхах! — вражено фиркнув. — Може, тобі тут ще окремий вимір відкрити зі спортзалом?

— А ти можеш?

— Не наглій.

— Ти не сказав "ні".

— Марта!

Раптом він підняв велику темну долоню. Проте не спішно. Повільно. Торкнувся моєї маківки.

— Ляж.

— Для чого? Сам же казав, я повна енергії.

— Вже ніч.

— Що?

— День пройшов. Тож усе одно доведеться поспати. Лягай.

— Оййй, вибачте-пробачте. Я просто не поняла, що вже ніч настала, бо ми в іншому нафіг вимірі, а не на Землі! Так ще й з одним малим вікном, що надто високо!

— Оххх, все, лягай! Останній раз кажу!

Я повільно спустилася на спину. Він повільно забрав руку з моєї маківки.

— А що, як я не засну?

— Боже... — закрив рукою пів лиця.

— Ну що?! У мене повно енергії зараз, і я не маю втоми!

Той знову поклав велику руку на мою маківку. Повільно, як і перед тим. Та цього разу я відчула її важчою чомусь...

Тепло, яке проходило крізь шкіру від його дотиків. Знову, як тоді, в перші рази... Ох, що це?

Я зазирнула прямо в його темно-блакитні очі. В цей момент їх світло на мить здригнулося, проте погляд залишився таким же впевненим.

Що він... робить?

Несподівано по тілу прокотився дивний спокій. Немов хвилею переходячи з голови в інші кінцівки. Повіки поважчали. Очі почали закочуватись і злипатися.

Я навіть позіхнула!!

Все відбулося настільки швидко, що я й не одразу встигла збагнути...

Він...?!

— ЛЕО!! — крикнула, припіднявши руку до його на моїй маківці, і враз відчула, як його пальці вільної долоні притисли її вниз, за зап'ясток, до ліжка.