18. Небезпечний...

І в момент, коли я думаю, що вже не витримую... Моя рука сама потяглася за клямкою дверей.

Та враз вуха самі здригнулися. Уловив ледь чутну легку ходу. Їх кілька. Троє.

Троє?! Нарешті ті притрушені вернулися!!

Я схопився за клямку сильніше. Та страх все одно був. Якщо зірвуся? Ті троє додумаються мене спинити? А хто зна, що в них в бошці?!

"О, ні, ті троє зануд повернулися!" — чую шепіт у її думках і ще більше переконуюсь — вони.

— Лео... — знов гукає. Та вже чомусь благально.

Боїться їх більше, ніж мене? Схоже на те... Та це вже майже приниження! Тьфу!

І як я до такого докотився? Хай хоч не видає цього їм у думках! Та я потім вік не відмажусь від такого позору!

— Хей... Лео, ми вже....

— Тут...

— Ох, що за... ЩО ТУТ СТАЛОСЯ? — раптом заговорили ті троє так здивовано та навіть, я б сказав, наївно.

В них що, досі ніщо не щолкає в голові? ЦЕ ЧЕРЕЗ ЇХНІ КУРЯЧІ МІЗКИ!

— Просто Лео стало погано... чомусь, — раптом чую голос Марти, і паніка наростає. В мене.

Не тому, що боюсь за неї. Ні... Важко пояснити. Як мені вийти звідси і стриматись від того, щоб не розсікти їх прямо на її очах?

Їй цього бачити не треба. Якщо Марта побачить мене в бою... Забуде про власні крихкі слова, що я "схожий на людину". Вмить забуде...

— Та що там з Лео, не важливо зараз.

— Так. Якого фіга ТИ можеш стояти на ногах?

— Стою, бо змогла. Очевидно ж! Ні?

— О, а вже як завиває тою ротякою!

"Лео..." — раптом кличе мене, та вже в думках.

Ахах, хамити їм не побоялась, але тут же "Лео" клекоче так тремтливо в голові, коли вони почали підходити ближче! Я з неї не можу!!

Враз відчув, як кутики рота мимоволі піднялися вгору. Знову... Знову з'явилась на моєму лиці.

Цей характер... Невгамовна.

Але ні, припини! Вона робить гірше. Не клич мене при них! Задрала. Забула, що вони теж чують її думки?

Оххх... Закотив очі, потерши чоло. Точно виставить мене "героєм" з такими темпами.

Такс. Треба це кінчати.

Давно пора струснути їхні темні дупи!

— В тобі є те, що не має бути, — раптом чую їх.

— Не будь такою самовпевненою через те, що змогла ходити знову.

— Ахах, зараз поможем перестати!

Е, ні. Їсти мою енергію в ній я тим паче не дозволю! Я для чого стільки нервів в це все діло вклав?!

Різко підвівся з підлоги, вперше за стільки часу. В очах різко потемніло.

Аййй... Голова ще й крутиться!

Трясця... На мить забув, що ослаб через неї... Ммм, байдуже!

Втримався на ногах, шукаючи рівновагу. Та різко смикнув за клямку. Не піддалась. Забув, що сам замкнувся.

Знову закрутилось в очах, коли нахилився за ключами... Та що ж таке! Востаннє я так почувався... 40 років тому? Так! Точно так.

Хутко смикнув ключами всередині та потягнув двері до себе від гніву.

Як враз... Весь мій гнів на мить, лиш на крихітну мить, притих, щойно я відчув, як тепле мале тільце впало на мене спиною.

Я й не помітив. Вона притислась спиною до моїх дверей через них? Настільки злякалась...

— Ой... Лео? — ніжно шепоче, підіймаючи до мене личко. Так і лишилась притиснутою спиною до мого живота після того, як випадково налетіла. І всім своїм виразом обличчя ніби каже: «Ну... і що тепер? Чекаю, поки ти щось скажеш чи зробиш.»

Зазираю в ті темно-зелені очі брюнетки.

Пхах! Забагато захотіла! Повисла на мені ще й так, ніби я жива стіна! Тьфу! Вона вже не така слабка, як була, тож чудово може підвестись сама. Але ж ні... Схоже, навмисне не підводиться!

— Так, Марта... — я вже хотів відштовхнути її чи щось таке, як...

— Лео, чому ти це зробив?

— Ти збожеволів?

Охх!!! Ще вони зараз почнуть читати мені антиморалі тіней!

Просканували, що в її тілі зараз. Чи не так? Хех.

— Закрили всі свої писки. — різко процідив.

Хай тільки пискнуть про те, що в ній зараз моя енергія! Притовчу.

— Лео... Ти чого?

— До вас досі не дійшло? ТА ЦЕ СТАЛОСЬ ЧЕРЕЗ....

Я вже був ладен накинутись, але від мого раптового крику відчув, як мале тільце смикнулось з мого живота. Здригнулась.

Боже... Це все ускладнює.

— Марта... Піди в свою кімнату.

"Але..." — хутко висковзує з її думок, та я перериваю вмить.

— Повернися в свою кімнату. Сама. Поки я говорю нормально.

В мені зараз не вистачить сил боротися з нею, як раніше.

Дівчина різко кивнула та сама почала йти назад. Ого... Таки послухала мене? Не чекав такого всесвітнього дива, пхах!

Ну от! Може, коли треба, бути слухняною дівчинкою.

На лицях інших тіней я побачив непідкупний подив. Та ні. Прямо-таки шок.

— Послухалась?

— Та вона могла б втекти вже... Сили ж має тепер в тілі! — шепнув хтось надто тихо, щоб вона точно не почула.

Білолика ще раз обернулась на мене перед тим, як закрити двері за собою.

І я тут же смикнув пальцем у повітрі, замкнувши її двері на замок. Одразу. Не так вже й часто користувався телекінезом, але зараз... І у випадку, коли та мудра накинулась на мене з вилкою, — реально потрібна річ!

°°°

МАРТА

Я затамувала подих у передчутті чогось жахливого. Притулилась вушком прямо до дерева своїх дверей, намагаючись почути хоча б щось. Та ні... Тихо. Поки.

І що з ним таке робилось перед цим? Дивно...

Ніколи не забуду, як все було добре, ми нормально спілкувались, як раптом... Зіниці його очей збільшились, немов у кота. Очі майже повністю почорніли. Його дихання збилось, і дивився на мене якось дивно.

А потім, коли замкнувся, я чула ще дивніші звуки з-за дверей. Чи то зітхання, чи то стогін... Може, боліло в нього щось?

— ВИ ЗАПЛАТИТЕ ЗА ЦЕ! — здригнулась, відійшовши від дверей.

Лео знов кричав на них. Що сталося між ними?

Нууу... Мені ж на користь, якщо ця шайка розпадеться. Буде кращий шанс втекти.

До речі про це... Стоп...

ТРЯСЦЯ! І чому я взагалі стою тут як вкопана?! Та це ж мій шанс!! Шанс втекти!

Я обережно і тихо опустила клямку вниз, сподіваючись, що Лео й інші відволічені своєю стичкою й не помітять, як я виглядаю з-за шпарки дверей.