16. Просто чайка

Я вперше розплющив очі і вражено ахнув, побачивши, що вийшло.

А вийшло то... Не погано!

Я з цікавістю розглядав дві тарілки, на яких уже стояли страви. Перше: простий курячий бульйон з тонкими макаронами та шматочками м'яса, а друге: суші... Так, просто суші. Не питайте!!

Вибір був не зовсім випадковим, бо я міг відчувати, чого вона хоче зараз найбільше. Навіть без думок. Якщо людина в голоді, більш досвідчені Тіні уже відчувають їхні бажання чи потреби, проте... Я був не зовсім такий. В моєму випадку допомогло додатково й те, що ми четверо вже раніше "залазили" в її сни, і так чи інакше якісь знання про те, що вона любить найбільше, я міг мати.

Коротше, вона зараз все одно балувана не буде, бо голодна! З'їсть та й все.

Я хутко взяв дві тарілки в кожну руку та побіг до неї, опинившись менш ніж за секунду біля її ліжка через швидкість Тіні.

Очі заплющені чи то у напівсні, чи то в передсмертному очікуванні. Шкіра бліда в неї була завжди, проте тепер це точно не нормально!

— Хей... Прокинься. Я цей... Вже тут.

Та вона не розплющила очі. Я завмер. На емоціях немов забув, що можу бачити її енергію в тілі. Примружив очі. Ні. Прикидається лише.

— Ох... — важко зітхнув. — Відкрий очі.

Ігнорує.

— Чого ти цим добиваєшся? Давай, поспіши, у тебе сили скоро згаснуть дійсно назовсім... А я приніс їжу.

Трясця, яке воно вперте!! Ну вже вбила собі в голову, що то я її навмисно голодом морив, і тепер через ображеність і гнів буде мене ігнорувати? Ага, собі ж самій на зло!

— Яка ти дитина, чесслово!

Поставив одну тарілку на малий столик, а іншу підніс близько до її лиця. Запах ароматного курячого бульйону одразу піднявся вгору легким паром до носика дівчини. Принюхалась.

Ха! Як і думав. Немов кролик ворушить носиком...

Рот відкрився швидше, ніж очі встигли.

Голод переміг образу.)

— Давай, — раптом каже.

О, вже "давай" їй, пхах!

Я хутко наблизив ложку з бульйоном до її губ. Вона одразу ж прийняла. Все почало йти добре.

НАРЕШТІ! Я зміг зробити це, і все добре. Буде ж добре потім?

Сподіваюсь...

Оглянув тарілку з суші ззаду від себе, поки вона ковтала бульйон. Все ж таки, може, не варто давати їй друге? Я віддав надто багато своєї енергії в ці страви... Їй може стати погано, якщо вона не прийметься в її тілі. Але якщо енергії буде небагато, то не стане надто зле.

Так, думаю, другу не буду давати.

— Чого зупинився?

— Ох... та даю! — задумався.

Зачерпнув знову ложкою бульйон з макаронами і шматочком м'яса. Примружив очі... Реально моя енергія. Так дивно... Бачити її зі сторони. Особливо коли отак просто й легко віддаєш її комусь. Власноруч!

Стоп-стоп... я...

Та я мабуть збожеволів!! Лиш зараз прийшло усвідомлення, що робити таке Тіні — є, по суті, як крок проти самої своєї природи. Ми ж їмо енергію людей! Ніде і мови не могло бути про те, щоб віддати СВОЮ енергію людині!!

Божевілля. Реально все навпаки зараз сталось... А наслідки? Після таких надприродних дій наслідки не змусять себе чекати...

Але та їсть собі спокійненько так за дві щоки, навіть не знаючи, що саме! Мені б її спокій зараз...

Враз почулось цокання ложки по пустій тарілці. Моя рука завмерла.

— Вже все? Ти так швидко доїла...

Та як так?! Над тим супом і суші мучився! Набрав повну тарілку до верхів, щоб вона з'їла це за якихось 5–10 хвилин?!

Не дарма кажуть: материнство, опікунство і життя викрадача — невдячне діло. Так кажу лише я, але то й що?

— Та, доїла, — задоволено відповідає, примруживши очі з легкою посмішкою. Я не зміг не посміхнутись.

Така щаслива стала.

Бачу, очі в неї вже трохи злипаються. Най поспить.

— Зачекай, — враз хапає мене за темне зап'ястя, щойно я готувався встати з підлоги поруч з ліжком.

— Що?

Налякала навіть трохи.

— Що в тебе там ще було?

— Що-що було? — підіймаю одну брову.

— Я краєм ока бачила ще одну тарілку.

Ага, все-таки очі закритими не тримала тоді! Хитрунка мала. Тьфу!

— Ну, як кажуть: що було, те й згуло. Чого питаєш?

— Не згуло. Хочу ще!!

Я реально немов ненажерливу дитину маю. Та за шо? Вже ледь не проскиглити хотів.

Реально за шо мені це?

— Звалилась ти на мою голову.

— Ти сам мене викрав, — різко відповідає, немов навипередки.

— Ми з ними.

— Немає значення, — продовжила так само швидко.

Ооо, я тільки зараз помітив! Уже свариться зі мною швидше, ніж раніше, і не подумки, а вголос! Значить, сил уже в ній побільшало після мого бульйону. Ну то все.

— Не дам.

— ДАЙ!

— Ох йо... Ото голосочок прорізався вже.

— ЛЕО!

— Не кричи, — спокійно кажу. Майже байдуже намагаюсь.

— Але...

— Та нащо тобі ще?! Вгамуйся вже!!

— Ні!! — знов кричить.

— Та ти хіба не бачиш, яка енергійна вже стала?

— Ну то й що?! Хочу ще!! — і навіть стискає мене за зап'ястя. Дуже сильно!

Так, сил у неї вже точно предостатньо! А от я... Я, коли злегка припіднявся, то знову відчув легке похитування в ногах. Але намагався не показувати цього при ній...

Я сподівався сам доїсти ті суші, щоб повернути собі частково свою енергію. Голод це не забере в бажанні її енергії, але... Принаймні зробить мене менш слабким зараз.

— Ну, Лео!!

— Оххх! — втомлено закотив очі.

— Ти змусив мене так довго чекати, а тепер немов навмисно не все даєш! Який сенс?

Від останньої фрази мої темні руки стислись у кулаки. Я мало не вдарив по стіні від роздратування...

— Так-так, ну звичайно ж. Я це "навмисно".

— Ага! — немов не помічає мого явного сарказму. — Тому ДАЙ!

— Марта...

— Негайно!

— А де "будь ласка"?

— Що?