15. Ого, його неегоїстичне рішення?

"Що він робить?"  

ЛЕО

— Зараз! — голосно кричу, щоб точно почула, і вже заглядаю в холодильник.

Трясця...

— Ті три довбні дійсно... такі довбні!! — грюкнув гнівно дверцятами холодильника.

Все, що там було, — це лише вода. Хто взагалі ставить всю воду в холодильник? Хоча... Чого я взагалі чекав від істот, які ніколи не були людьми?

Лише я тут хоча б щось тямлю, та й те траплялось зі мною вже багато років тому після того, як отримав це тіло...

— І що ж тепер робити? — втупився в стіну.

Я голодний. Вона голодна.

І якби ж то у нас двох був голод лише по звичайній людській їжі...

Та я тепер не просто з них виб'ю її енергію. Ні. Їм потрібне щось гірше за те, що наразили її на таку небезпеку поруч зі мною в голоді!!

А якщо я не стримаюсь? Якщо реально з'їм ті залишки сил, що в ній залишились, і вона — "все"? По кінцях...

Ні. Це їм не жити, а не їй! Сволоти.

"Лео? Є їжа? Вода — це, звичайно, добре, але..."

Охх... Жаль, що ніяк фізично не можливо вимкнути функцію чути її думки. Хоча б тимчасово.

— Помовчи, будь ласка! Я думаю!

Вона одразу ж замовкла. Причому в думках. Вау. Може, коли треба.

— Думай, думай, думай, Лео.

За ними на пошуки не можу піти. І вже не тільки тому, що її не можна залишати одну як полонену, а ще й тому, що в мене не буде сил долетіти до них.

Тоді що? Не панікуй. Варіанти. Розбирай варіанти. Їх завжди може бути більше, ніж один, у будь-якій ситуації, Лео!

Може, задіяти одну з древніх технік Темних Тіней? Мене наче добре навчили...

Ні, якщо все піде не так, то наслідки будуть надто плачевними або для мене, або для неї.

Тоді що? Може... Вона ще протягне трохи? І, може, вони вже повернуться?

Я підійшов до дверей кухні, злегка привідкривши, щоб зазирнути в кімнату Марти. Сканував енергію в її тілі.

Боже, поможи... Ні! ВОНА НЕ ПРОТЯГНЕ!

Я хутко побіг до стола на кухні, виставивши дві великі тарілки. Мушу зробити це. Я маю зробити це!

Вибору немає... Правда ж?

Хоча потім буде вибір поскручувати три шиї одним придуркам!!

НЕНАВИДЖУ ЇХ ВЖЕ. Не залишили їжі ні їй, ні мені! Я знаю, що згадую це вже в соте, але не можу перестати!! Гнів немов не притихає ні на мить, а навпаки невпинно росте, росте і росте!

Лео... — почулась думка. Та вже слабка. Ледь чутна.

— Я зараз!! Правда, зараз!

Доведеться звернутись до цієї техніки. Будь що буде!!

"Ти навмисно?" — враз завмер, почувши.

Ну звичайно, тепер вона подумає, що я...

"Ти навмисно передумав давати? Хочеш побачити, як я майже здохну, а потім нагодуєш ледь не в останню хвилину?"

Моє серце пропустило важкий удар...

— Ні, це не так! Трясця.... — вже перевернув стіл, поки шукав свій блокнот з "конспектами" технік по всій кухні.

"Роби що хочеш... але я... Не почну благати, навіть коли відчую, що вже... Все."

— Оххх, та ну що ти таке кажеш? Не думай дурниць...

Почав листати хутко всі листки в блокноті. Темні пальці судорожно затремтіли від поспіху чи чогось іще...

Ось! Ось воно! "Спосіб перетворення енергії на їстівні об'єкти". Це єдине, що мені зараз прийшло в голову.

"Я спершу мала надію... що ти не такий, як вони."

Та припини! Як я маю сконцентруватися на техніці, коли тут такі емоційні удари нижче пояса! Оххх...

— Марта... — вперше звернувся навіть по імені до неї в надії, що притихне. — Просто дай мені 5 хвилин.... Бл#@%, 5 хвилин! Будь ласка.

"Добре" — чую сухе слово. Без жодних емоцій.

— Такс.. — я струснув руки кілька разів, щоб зняти мандраж з кінцівок. — "Для початку уявіть об'єкт, який хочете матеріалізувати. Візуалізуйте вигляд і смак об'єкта."

Я заплющив очі. Намагався уявити те, що першим прийшло в голову.

Благаю, появись... Вдасться. Все вдасться!

"Тепер, коли ви уявили все: вигляд, запах, смак, — матеріалізуйте це, вивівши енергію зі свого тіла" — дочитав майже до кінця вже, та вирішив не вчитуватись в останні строки.

Так, давай! Все буде! Ти зможеш! Хоча я ніколи не переселяв власну енергію в когось... Тим паче в звичайну людину...

Ні, не думай про те, що може статися! Все вдасться!! Нічого не піде не так! До того ж... Марта не звичайна людина. І я вже давно це зрозумів.

Глибоко вдихнув та ще глибше видихнув. Проте видих вийшов агресивним від накалу емоцій. Так.... Розслабся. Говорили ж мені, що не можна дати іншим агресивну енергію. Особливо мою...

Вдих, видих. Вдих, видих. Подумай про хороше задля неї...

Що ж там... Моя кохана вижила. І все, що сталося багато років тому, було лише моїм кошмарним сном. Вона поруч. Завжди поруч. Фізично. Не лише в моїй голові.

   Мимовільно згадав її посмішку й посміхнувся сам із заплющеними очима...

— Фууух... — останній видих вже вдався набагато розслабленішим, і я вмить відчув, як щось в мені почало згасати, повільно виходячи назовні.

Я не відкривав очі, до останнього намагаючись уявити вигляд їжі. Переживав, що, якщо розплющу очі, то побачу, що не впорався.

Стоп! Я якраз не дочитав, скільки моєї енергії варто "перекинути"!!

Це срака.... Я ж не можу вже зупинитися!!! Агх, і надто поспішив через неї! Їй же погано вже, і... Раптом відчув, як поступово мої сили згасають. Коли ж варто зупинитись?

Моєї енергії має бути не надто мало, але й не багато, щоб не виникло дисбалансу в її тілі... Інакше...

Та я навіть не знав, що "інакше"!!

— Ох... — все. Відчув, як ноги ледь помітно підкосились.

Думаю, досить... Точно досить вже.

Та я не одразу зміг спинитися. Відчув, як тепло із грудей та голови ще виходило чомусь.

— Ні, ні, все, годі!! ... Ох, перестань!

Я вперше розплющив очі й вражено ахнув, побачивши, що вийшло.