14. Його голод...

Зламаю її. Ніжно. (Все в минулій главі)

— Ось твій чай.

Проте дивиться вже підозріло. Світло темно-зелених очей Марти враз потухло.

Що за... Як? І так кожен раз... Варто мені тільки подумати про щось таке, вона одразу ж зирить так, немов би теж вміє читати думки!

— Відкрий рота знову.

Там щось є? — промовляє через думку, оглядаючи темну чашу в моїх руках.

— Що? Ні...

Ковтай першим, — різко випалила, змінюючи тон навіть у думках.

— Ти чого? Щойно ж пила воду з моїх рук, і щось тебе не турбувало, чи могло в ній щось бути!

Бо тоді мене мучила спрага. Я не думала багато....

— Ой, зате зараз он як добре спілкуєшся в думках.

Це просто допомагає випалювати менше енергію, яку ви ще залишили в моєму тілі.

Кутики мого рота мимоволі злегка піднялись вверх.

— Що? Чому так посміхаєшся?!

— Та от просто думав, коли ж вона до цього здогадається. А то постійно вуха в'янули від твого голосу. Подумки він в тебе набагатр приємніший))

Ти... Та ти ж....!!! В мене гарний голос!

— Ахах, так-так, звісно. Тепер відкривай рота.

Що ж... наче вдалось її заговорити.

Дічина дійсно привідкрила вологі ще від минулої води губки. Та щойно я наблизив край тонкої чаші, як різко закрила рота, немов опам'ятавшись.

Агх! Майже!

— Що таке? Це чай. Всього лише чай, Блакитна.

— Тоді чому ти сам не надпив? — заговорила вперше, а не в думках, немов щоб понервувати мене ще більше.

Невже повірила, що її голос мене справді бісить? Пхах! Смішна. По виразу лиця так і видно без думок: "хоч так насолю". Це вже немов її незмінне кредо стало біля мене.

— Надпий, — знову повторює вголос.

Вона як дитина, коли так легко реагує навіть на найменші провокації, ахах!

— Чому ти знову смієшся, я серйозно? — говорить вже через силу.

Боже, витратить всю останню енергію лише щоб позлити мене. Ахах, це майже лестить. Настільки я бішу тебе? Хммм....

— Якщо я сам би надпив, то це буде не гігієнічно тобі після мене!

— Тю! — видала так, немов би я сказав щось дурне.

Це дивна відмовка для викрадача, — та враз продовжила в думках. Ага. Ненадовго твоєї злості хватило, дорогенька. — А тим паче дивна для того, хто є тінню. Та в тебе мабуть і слини немає.

— Що? Ахах! Є. Ще як є. Але.... Все ж не говори більше. Подумки. Забула?

Вона відвела погляд, немов не бажаючи визнавати, що згодилась зі мною.

Добре, але все одно надпий. Мені байдуже на слину, — процідила немов крізь зуби, проте лише подумки.

— Окей. — Я зробив малий ковток чорного чаю з її чаші.

Вона так уважно дивилась, немов боячись впустити навіть мить.

— Все. Не отруєний він. — заговорив після ковтка. — Бачиш? Пий.

Дівчина знову привідкрила вуста. Я торкнувся краєм тонкої темної чаші її нижньої губи, і все було добре. Ковтала, але вже не так хутко, як воду. Повільніше. Спрага вже пройшла.

Як же тебе нагодувати? Вона ж точно покусає мені всі пальці! Мабуть після того першого укусу лежить собі і тільки й чекає того приводу!

Тьфу! І де ті троє ошиваються, коли вони так потрібні? Ми ж наче домовлялися, що кожен буде мінятися після трьох годин, але в результаті чомусь лише я один із нею тут бавлюся уже ЦІЛИЙ день!

Мені не завадило б уже вийти на Землю з цього виміру й поживитися енергією когось із перехожих, допоки голод не наступив... А в ній нема що їсти, вони ж скоти такі самі забрали собі її енергію без мене!! Ну нічого, я їм ще пригадаю це!

Мабуть енергія дівчини з Даром могла бути солодшою за звичайних людей... Ммм)

Ох ні... тільки подумав про це, і по голові пройшовся дурман. Не можна! Не можна їсти її енергію зараз! З тими залишками, які залишилися в ній... Вона може просто не витримати і... і все. Життя втратить.

— Лео... — враз чую тихий шепіт з думок.

— М?

Я вже давно допила чай. Ти не помітив?

Я різко прибрав пусту чашу від її губ. Ух, задумався надто глибоко про смак її енергії... трясця! Зав'язуй з цим! В світі ще повно людей, крім цієї малої зарази.

Що з ним сталося? Про що він думає? — почув та вирішив ігнорувати її думки.

Мовчки встав та пішов з чашею на "кухню".

Так, все, негайно нагодувати її, вийняти необхідну інформацію з неї і приспати! Все! Я маю миттю повернутися на Землю, інакше.... Боюсь, не стримаюсь довго дивлячись на неї.

Ставлячи пусту чашу в раковину, я враз завмер. Мій нюх посилився через інстинкти і голод. Навіть від її пустої чаші зміг почути цей запах...

АХХХ, НІ! Запах її енергії... Почалося!!

Я прикрив рота, спершись на стільницю. Вона не бачить і не має знати, щоб зайвого не думала.

Трясця, треба негайно промити цю кляту чашу під водою, щоб збити цей аромат!!

Я судорожно взявся за чашу на столі. Та щойно увімкнув воду, набрав лише пів склянки і... Не зміг виляти її. Ні... ні... тримайся, Лео.

Ти не зробиш це. Не зробиш.

Ти вище цього!!

А хоча...

.

.

.

Може це допоможе? Так, якщо це допоможе і стане легше стримуватись поруч із нею, поки ті троє не повернуться, щоб замінити мене.

Я напружено дивився на чашу з водою в моїй руці. Залишки капель чаю повільно розпливалися в воді, повністю змішавшись з нею...

Та будь що буде, трясця!! Вона від цього точно не помре!

Випив залпом ту воду. І враз по обох скронях в голові пронісся приємний імпульс.

Ммм... як добре, як же добре!! Але...

МАЛО.

Немов розбавлене вино, в якому його залишився лише 1 відсоток, а все інше — вода!

Ні... не хочу на Землю. Хочу її енергію... Її. Її. Тільки її.

Як я і думав... У людей з Даром вона солодша на смак....

— Ахх...

Як тільки ті троє прийдуть, захочуть чи ні, а я вкраду в них її енергію! Вирву ледь не з душею разом!! Забагато пожерли, скоти! А сидів з нею лише я! Я найбільше заслуговував поглинути її!!!