13. Про що думає Лео?

(минулу главу не пропускайте, там лор)

- Вона має всім своїм серцем душою та тілом щиро полюбити того... - її голос надломився раптом - Того хто хотів використати її через Дар...

. . . 

. . . 

. . . 

"Ніжність, що погубить цілий світ..."

. . . 

ЛЕО

Я повільно перехиляв склянку, притримуючи її за шию. Не могла вже навіть припіднятися сама. Відчув, як дівчина повністю сперлася на мене, немов забувши, хто я, на мить.

Враз пасмо її темно-каштанового волосся повільно вислизнуло з-під плеча і впало вниз, попадаючи у склянку з водою.

Я повільно торкнувся його, прибравши їй за вухо.

Дівчина враз завмерла, відчувши випадковий дотик мого пальця на своєму вусі, та потім продовжила пити, ніби й нічого не було.

Така спокійна зараз. ТИХА головне! Оххх... Подовше б так було!!

Піднявши пусте дно догори, я вже почав забирати склянку, та враз відчув, як маленька рука тремтяче обхопила моє велике темне зап'ястя. Сил вже не мала, проте звідкись знайшла таки.... знову. Кожен раз дивує мене цим.

Інші люди на її місці уже не могли й поворухнутися. Кожен раз забуваю, що її сили, життєву енергію, забрали практично повністю через це. Якщо б я прямо зараз повернув їй хоча б часточку... Вона б уже чкурнула звідси.

Я опустив погляд вниз, побачивши її білі, немов сніг, пальці, які навіть не змогли повністю обхопити моє зап'ястя через різницю у розмірі.

Ковтала останні краплі, що стікали від дна вниз, поки моя рука завмерла, тримаючи склянку перевернутою.

Не хтіла випускати її з рота. Ох... І як їй вдається пробуджувати це в моїй душі після стількох років?

— Спокійно-спокійно. Вона ж уже пуста. Якщо потрібно, то принесу ще води.

Прибрала губи від склянки, проте руку з моєї — ні.

— Відпускай, — повільно торкаюсь її на своєму зап'ясті, та враз... завмираю.

Її пальці...!

— Чому вони такі холодні?

— А яка різниця? — байдуже випалює, і ніжні пальці самі висковзують між моєю долонею та зап'ястям. Відпустила. Дивиться очікувально.

— Велика різниця. Я зараз принесу не воду, а гарячий чай. Чому не казала, що мерзнеш?!

Мовчала. В голові зафіксовано рівно нуль думок... Загадка.

Я ж взагалі став байдужим до будь-яких температур з новим тілом! Давно вже забув про пошуки теплішого одягу для себе чи когось. Тінь же не може відчувати холоду чи жари...

Почав торкатися її чола, щік, повільно опустившись до шиї.

— Холодні?!

Трясця!!

— Не... Не торкайся так ніжно, — враз шепоче, поки мої пальці залишились на її шиї.

Різко їх відсмикнув. Останнім часом доводилось частіше торкатися її через ті дитячі вибрики! Це не моя вина і точно не моє щире бажання!

— Я зараз повернуся.

Вийшовши швидше завдяки здатності тіні, я хутко зробив чай в приміщені, що лише імітувало щось схоже на людську кухню.

Поки заварював, випадково пролив кип'яток на темну руку. Рідина не пройшла крізь руки, проте й не залишила жодного відчуття. Як завжди.

Доробивши все, повернувся.

Тих трьох довбнів уже немає. Я так був зосереджений на ній, що навіть не запитав, куди вони пішли... Мабуть, втілювати її план в дію.

Скоро вся планета залишиться без світла, проте... Я ж відчував, що вона видала НЕ все! Її Дар здатен з повною досконалістю виконати будь-яке бажання, тому не використати таку "живу зброю", як вона, по максимуму було б ну просто неприпустимо!!

Нічого... Зараз ти в мене ще раз заговориш. Якщо від їхніх кошмарів та жорсткості (1 глава і останні глави Дар 1 описали їхні жорстокі психологічні маніпуляції в її снах) вона так і не прокололась, то від мого першого доторку до маківки тоді видала ту фразу про вимкнення електрики.

По ній одразу видно — до жорсткості вона, навпаки, звикла набагато більше, ніж до ніжності та турботи, тому й тоді після тих знущань так зреагувала на мій доторк.

Ну що ж... Зломлю її ніжністю.

І ця ніжність погубить все людство...