11. "Надавив" чудово

Його погляд ще більше змінюється після моєї нахабності в думках.

— Оу, справді? І на що? М? — перепитую. — На що ж я нарива-... — мова збилася, бо він... — Ах?!!...

Він застиг над моїм тілом. Як жива тінь, в мить пронісся від дверей до мого ліжка, перемістившись. Менше секунди пройшло!

Стиснув два мої зап'ястя, піднявши догори.

— Як же бісить твоя нахабність... Так само, як її.

— А?

— Чого ти хочеш? Скажи і дай мені спокій.

— Оу... Хехех, ти точно знаєш, чого я хочу, Лео.

— На волю — ні, але... Може, в тебе є якісь інші потреби, з якими я тобі допоможу, і ти замовкнеш хоча б на... Назавжди.

— Не думаю, що ти хотів би цього насправді, Лео... — враз вимовляю швидше, ніж встигаю подумати! Бляха, мій тон вийшов надто-надто провокативно-спокусливим! Я вже настільки не цей... Не хотіла.

Одна рука враз обхопила моє підборіддя, припіднявши вгору, допоки інша тримала мої два зап'ястя над головою.

— Та хто ти така? Звідки тобі знати, чого я хочу насправді?!!

Мене... — так і хотілося сказати, проте я з усієї сили стиснула губу, щоб не вронити такої байди!

Бляха, ти хотіла його спровокувати, але ж не звабити!! Ролі не ті! Випадково переключилась...

Він застиг.

Трясця! Почув слово "мене" з думок!!! Ааа!

Враз почав наближатися до мого лиця своїм. Я вмить заплющила очі. Повіки затремтіли.

— Ось! — чую шепіт над вухом і відчуваю, як воно нагрівається. — Це твоя найбільша проблема — завжди імпровізуєш. Завжди піддаєшся найпершому імпульсу, найпершій думці, яка тільки прийде в цю любу голівоньку... — тикає вказівним пальцем у чоло, спершу ніжно, а потім слегка вдаряє його кістяшкою долоні. — А що робити далі, коли отримала бажане через імпульс?

Я завмерла... Очі злегка привідкрились, щойно відчула, як він трохи віддалився обличчям від мого. Не знала, що відповісти...

Той лиш фиркнув.

— Не знаєш... Вірно?

Він був правий... Я все своє життя тільки те й робила, що слідувала своєму невидимому імпульсу.

Зараз я отримала бажане. Цілком. Вибісила його, він повернувся, але що далі?

— Це теж те, що притаманне всім тим, кого обрав Дар. Проте... Це вже, на мою думку, не сила, а слабкість. Твоя слабкість, з якою ти свідомо не борешся! Ніколи.

— Я... Я сильна! Імпульс рятував мені життя не раз при викраденні, і...

— Ахах, ну що ти робиш, люба? — ніжно торкається моєї щоки. Тихо видихаю. Дивиться так близько, прямо в мої очі, що все в мені завмирає. — Будеш оправдовуватись перед своїм викрадачем за те, що не зробила чудовий план втечі? — вже явно дражниться. — Не сумуй. Я точно не посварю тебе за це. Продовжуй в тому ж дусі. Молодчинка.

Гірше за його сарказм не було нічого...

Стиснув мою щоку. Відпустив. Провів пальцем по моїй скулі, і я не витримала... Він... Здалося, що в цей момент він надавив набагато сильніше на щось всередині мене...

Гнів знову наростав.

— АЙ! В... Вкусила?!! — вражено процідив, відсахнувши свій палець. — Взагалі здичавіла тут!

— І це не моя вина, що я... Дика прямо зараз.

— Зголодніла? — раптом запитує без жодних насмішок.

Я оживилась... Хоч і не хотілось показувати це.

— Ні.

— Але вже горда!

— ...

— Мовчиш? Вперта. Ну ні, то ні. — встає знов з мене. — Виходжу. Але спробуй знову провокувати мене, і я обіцяю... Пошкодуєш! Всяким ніжностям і терпінням приходить кінець, Блакитна. — світло в його темно-блакитних очах раптом стало ще темнішим. Немов сила тіні побільшала.

— Я не...

— Ти ще не бачила мене у гніві, — раптом випалив, і я застигла.

Яким би аномальним не був мій гнів, він не дасть мені такої сили, щоб зрівнятися з ним... З не людиною. Зазналась, можливо.

Розвернувся. Пішов. І я вже хотіла мовчати. Чесно! Але... Враз відчула, немов загниваю зсередини. В животі неначе чорна діра! А горло пересохло...

— Води... — тихо шепочу.

— Попрохай мене, — враз владно випалив.

Що за...?! Не чула ще в нього такого тону! Все ж таки нарвалася! Розізлила трохи... Кхем.

— Будь ласка. Води. — натужно вицідила, стиснувши кулачки.

Голод став сильнішим, немов по наростаючій, лише зараз чомусь... Та вже хоча б води.

Темна фігура м'яко вислизнула з приміщення, повернувшись з повною склянкою води.

Ах... Я ще ніколи нічого не жадала так, як її зараз!!

— Тільки спробуй знущатися! — слабше шепочу, вже тягнучи долоню вгору.

Проте як я буду пити? Навіть з ліжка піднятися не можу... Він був правий, від тих думок моя енергія стала ще меншою...

— І не збирався знущатись. Просто будь хорошою дівчинкою і без вибриків тепер. Зрозуміла? — протягує склянку до моєї руки, проте зупинився її в сантиметрі від моїх пальців. Я не мала сил дотягнутися.

— Добре... Буду.

Довгі темні пальці повільно вклали склянку в мою руку. Та враз... Вона вислизнула з моїх пальців, розбившись на підлозі. Просто ущент.

Не було сил втримати...

— Я.... Не хотіла... Виб-...

— Все добре. Не вибачайся. — щезнув за наступною.

Я боялася, що він ще гнівається на мене, і це могло стати останньою краплею для нього, проте все ж — ні.

— Фух... — розслаблено зітхнула, випроставшись на ліжку повністю.

Повільно підходив ближче. Я вже тягнула пальці на автоматі, намагаючись втримати, але вони затремтіли в повітрі.

— Ні. — підійняв склянку вище моїх пальців.

Таки знущається? Підняв. Змусить ще благати?

— Відкрий рота.

— П... Перепрошую?!!

— О, вже яка ввічлива стала! Рота, кажу, відкрий.

— Але...

— Ти ще думати будеш? У тебе вже геть не залишилося сил. Навіть якщо гнів тебе підживлював не як звичайну людину, ти профукала все своїми спробами вибісити мене. А я попереджав — не думати надто багато.

Я мовчки кивнула, навіть не сперечаючись. Сил уже не було навіть подумки відповісти йому!!