10. Міріам

ЛУКА

— Схожа на неї? Хто вона?

— Дівчина, що зараз має Дар. І я прийшов сюди, щоб дізнатися, як їй його зректися, — голосніше мовив останнє.

Її лице різко змінилося.

— Після мене хтось його отримав?

— Що?!

Вона не...

— Ви не знали?!

— Ні! Я думала, якщо зречуся його, тоді він просто полетить кудись і зникне...

— Ні... На жаль, він передався одразу їй. Наскільки я знаю...

— Скільки було років твоїй подрузі, коли вона його отримала?

Я напружився, намагаючись згадати.

— Наче 8, а вам?

— А мені 18 тоді було...

— 18?! То вам дуже пощастило!! Ви прожили підлітковий вік без викрадень і брехливих людей, які лізли до неї, щоб зблизитись лише через її силу.

Жінка важко зітхнула, потерши обличчя.

— Нещасна дівчина... Як її звати і скільки їй зараз?

— Марта Блакитна. Недавно виповнилося 19.

Жінка ще важче зітхнула, сівши назад на ліжко.

— Виходить, ти її "Лео".

— Що?

— Не важливо. Як тебе звати?

— Лука...

— Ох... У вас навіть імена співзвучні. Як і моє з її...

— Що? Вас звати схоже?

— Міріам. Приємно познайомитись, Лука.

— Пані Міріам, мені зараз не потрібні ваші загадки та дивні мови, будь ласка, просто скажіть, як ви змогли зректися Дару?!

Чорноока жінка не поспішаючи ні на мить підвелася з ліжка та підійшла до якоїсь полиці з книгою.

— Ось.

— Що це?

— Сам прочитай.

Я глянув на обкладинку. Книга була в темно-вишневій обкладинці з яскравим темно-зеленим надписом "Дар".

— Коли мені виповнилося рівно 30 років, я стала просто одержимою ідеєю змінити своє життя. Звільнитися від цих кайданів триклятого Дару. Повернути собі те, чого не мала вже так давно, — своєвільне життя. Тобто життя, яким можу керувати та розпоряджатися лише я, а не інші люди. І щойно моє серце переповнилось бажанням та залилося гнівом на все людство, мою свідомість почали переслідувати дивні сни про загадкову бібліотеку у лісі.

Знову якась бібліотека...

— Мені дехто переказав, що Марті теж донедавна снилася та дивна бібліотека, в яку вона все-таки змогла потрапити і знайти книгу. Та називалася вона трохи інакше від вашої.

— І як же?

— "Легенда про зречену".

Вона лиш закотила очі.

— Що?

— Я, звичайно, знала, що про мене могли скласти легенду, але не думала, що назва буде настільки примітивною.

— Що, блін?! Зараз на час думати про те, яка б назва краще описувала ваш подвиг?!

— Пхах, просто сядь і прочитай уже книгу, що я тобі дала. Хоча... можеш забрати її з собою і забиратися. Я хочу відпочити.

— Оу... Бачу, ви не надто зацікавлені в допомозі дівчині, такій же, як ви...

— А чому я маю бути надто зацікавлена? Не те щоб я була безсердечною, але, хлопче, я прожила стільки багна, що зараз мене не цікавить ніхто і ніщо, окрім спокою. І будь-які згадки про моє минуле життя з Даром тільки позбавлять мене цього приємного затишшя в житті, яке я так довго та старанно намагалася віднайти собі!

Вона мовчки відійшла вбік від мене до старого дерев'яного підвіконня. На ньому стояли кілька магнолій у глиняних горщиках. Узявши старий іржавий металевий стакан із водою, Міріам почала повільно поливати квіти, уважно дивлячись лише на них, ніби мене в кімнаті вже й не існувало.

— Здається, я забув розповісти вам найважливіше... Її викрали.

— ЩО?!

— Так! Марту викрали, та ще й уперше в житті не люди, а якісь темні чудовиська! Тому ваші слова про те, що їй нічого не загрожує, невірні. Ви зобов'язані допомогти їй, тому що частково це ваша відповідальність за те, що вона отримала цю силу, коли ви відкинули її!

Старий іржавий стакан раптом вислизнув із її руки.

Дзвінко вдарившись об дерев'яну підлогу, він покотився кудись убік, а вода розлилася навколо магнолій.

Міріам завмерла.

Повільно... Дуже повільно обернулася до мене.

— Добре. З цього й одразу варто було почати!! Чого ж ти мовчав, дурнику?! Ох... Добре, залишайся тут стільки, скільки знадобиться. Тобі ще потрібно багато чого дізнатися. Але книгу все одно варто прочитати без моєї участі.

Я повільно привідкрив її.

Старі пожовклі сторінки тихо зашурхотіли під пальцями. Від них тягнуло запахом пилу, часу й чогось дивно знайомого. Увесь текст, кожна літера, кожне слово були написані темно-зеленим чорнилом, що навіть через десятки років не втратило свого насиченого кольору. Здавалося, ніби літери й досі були живими.

Те, що там було, вразило мене до глибини душі.

— Судячи по твоєму обличчю, тепер ти дійшов до найцікавішого, — ухмиляючись, мовила Міріам, повільно підходячи до мене.

Я застиг.

Дихання немов зникло в самих легенях.

Мене пробрав до самих жилок найсильніший гнів, якого я ще не знав давно, з тих пір, як її викрали.

— Дар був виведений... створений штучним чином?!

ПРОДА ЗАВТРА знову 15 00. 14 липня