Викрадена статуетка

- Що трапилось? – запитав я сусіда, який стояв найближче до мене. – Чого такий галас? 
Іван Степанович глянув на мене здивовано, ніби і не впізнав. 
- Стефанію Вікторівну обікрали. 
- Тобто?  
- Стара підняла галас десь із півгодини тому, що хтось вкрав у неї фарфорову статуетку. Спершу підняла гвалт і обійшла всіх сусідів, а потім викликала поліцію. 
- Ого! 
- Та не зважай. У старенької давно вже мізки сплавились. Сьогодні її обікрали, а минулого тижня ходила і казала, що її зурочили, а ще перед тим твердила, що її хочуть убити. 
- Старість не радість, - мовив я. 
- І не кажи. Шкода її мені, але нічого не зробиш, така вже вона є. 
Я кивнув йому і пішов додому, проминувши квартиру Стефанії Вікторівни, біля якої стояли роззяви та сусіди, а ще двійко полісменів. Піднявся до себе і приліг на ліжко.  
День був важкий. Роботи було стільки, що я не міг з усім управитись. Черговий переклад потрібно було здати за тиждень, а я ще і половину роботи не зробив. Окрім того не зрозуміла була ситуація із статею, яку ніби то прийняли на одному із інтернет ресурсів. Та як це часто траплялось, поки що не мали змоги заплатити мені гонорар за роботу. Таке траплялось часто, тож переклад на той момент був для мене життєво необхідніший, адже грошей було обмаль, а платити за оренду квартири все одно доведеться. Та попри все я заснув сном мертвого. 
Прокинувся десь після опівночі та розізлився на себе. Так можна і все життя проспати. Пішов на кухню та зробив кави. Раз вже проспав частину дня і ночі, то буду працювати. Взяв цигарки та вийшов на вулицю, щоб покурити, випити кави і зібратись із думками.  
Будинок, в якому я знімав квартиру був типовим зразок архітектури початку двадцятого століття. Таких будиночків було дуже багато в районі вулиці Замарстинівська. Зовні прекрасний фасад, принаймні таким він міг бути, якби не час, дощі та вітер. А в середині маленький дворик та внутрішні балкончики, які переплітались поміж собою та були єдиним входом та виходом. Жителі будинка знали один одного, адже роками жили поряд. А такі типи як я, різко негативно сприймались. Адже я їм був чужий, зайнявши помешкання на третьому поверсі. Із часом вони стали менш негативно ставитись до мене, а проживши там більше року став ніби далекий родич. Раді мені не були та ставлення стало прохолодно-терпиме. 
Тому у внутрішній дворик я спускався рідко, в основному зранку або пізно ввечері. Сідав на лавку і курив. Та тієї ночі мені не вдалось насолодитись тишею та самотністю ночі. На лавці сиділа Стефанія Вікторівна і щось бурмотіла собі під ніс. Краще було б повернутись назад і не попадатись буркотливій старій на очі, та було пізно, вона мене помітила.  
- О, сусід із тринадцятої. Сідай – сідай... 
Привітавшись присів. Тиша була неймовірна. Зоряне небо із яскравим місяцем красувались над головою. Час від часу пролітали таксисти на Замарстинівській та попри це ніч була прекрасна. Стефанія Вікторівна продовжувала щось собі белькотати під ніс, не звертаючи уваги на мене. Та враз затихла і, різко повернувши голову у мою сторону, запитала: 
- Може ти мене обікрав? 
Ледь не заклиснувшись кавою, закашлявся і захитав головою, що ні, то не я. 
- Не брешеш? 
- Ні, - ледь видавив із себе. 
- Не переживай, я знаю, що то не ти. Просто так спитала. Знаю хто вкрав лева та мені ніхто не вірить. Кажуть, що із глузду з’їхала. Повна нісенітниця. Всі думають, що я стара і немічна. Так, буває, що я щось забуду, але то дрібниці, хіба молоді мало забувають? 
- Буває і таке, - мовив я, так і не зрозумівши було це риторичне питання чи воно стосувалось мене. – І хто на Вашу думку міг вкрасти? 
- Невістка, хто як не вона, - мовила Стефанія Вікторівна. – Все життя зіпсувала сину, а тепер і мене хоче могилу взести. Та статуетка дешева підробка, нічого цінного. Та для мене вона дорога як пам’ять про чоловіка. Він був археологом і їздив світом. Багато чого привозив цікавого і набагато більш ціннішого. А ту статуетка привіз коли Андрійко народився... І та карга добре це знає, адже я не раз казала про це. Вирішила мене вижити із квартири. Казала, що пора мені у спец заклад, адже я стара і немічна і сама не можу про себе подбати. Що Андрійко переживає за мене, а так як у нього і дружина, і діти, і власний бізнес, то він не може часто приїздити та провідувати. Що ж вони будуть робити як щось станеться? А їхати тут скільки? Із Личаківської до Замарстинівської рукою подати! Невдячна! Ми із чоловіком, поки він був живий, подарували молодятам квартиру. І мало їй?! Стерво! Хоче вижити мене звідси і заграбасти ще одну квартиру. 
- Ви говорили із сином про свої підозри? – запитав я після того як стара трішки заспокоїлась. 
- Та говорила. Але він не хоче слухати. Каже, що вигадую. Що його Лідочка сама – сама і хоче лише добра для мене.  
- Може це і правда? – спробував я припустити, але дарма запитав, адже стара одразу запалилась і змінилась на обличчі. Склалось таке враження, що вона кинеться на мене і буде гризти горло за свою правду. – А може і ні, - спробував виправити ситуацію. Та вже було пізно. Стара завелась і почала тараторити прокльони та лайливі слова. Довелось їх слухати, поки вона не заспокоїлась і не замовкла. 
- Якщо ти такий розумний, допоможеш мені! Я дам тобі ключ від їх квартири. Ти підеш туди і подивишся, чи там є статуетка! 
- Я? Стефанія Вікторівна, ви точно геть зглузду з’їхали? Якщо мене там впіймають, що я скажу?! Ні, я в це лізти не буду! Вибачте. 
Підвівся, щоб іти до себе та стара не дала мені піти, прудко перерізавши дорогу. 
- Та я із тобою піду! В них із самого ранку і до обіду нікого не буде дома. Всі на роботі, діти в школі. Це ідеальний момент, щоб подивитись. Бо не вірю я, що то не вона. Подивимось і якщо нічого немає, я лише їх у спокої! Будь ласка, мені немає кого більше попросити! Мені ніхто не вірить. 
Подумавши із хвилю, я прикинув все і згодився. Я міг піти із нею. Не обов’язково було заходити у квартиру. Стара сама зайде, а я лише просто проведу її. Домовившись про зустріч зранку, я залишив стару на лавці, а сам пішов працювати. Спати мені більше не хотілось. 
Працювати було не легко. З одного боку вночі ніхто не заважає, не дзвонить і не пише в соціальних мережах, з іншого організм хотів спати. Особливо це було відчутно близько п’ятої. Довелось випити ще дві чашки кави, щоб кількість позіхань зменшилась. Після шостої робота пішла швидше. Переклад просувався доволі інтесивно тай відносно легко. Якщо триматись такого темпу, то можна закінчити вчасно.  
Близько десятої від роботи мене відірвав настирливий дзвінок в двері. Хтось вперто хотів добратись до мене. Перериватись не було бажання, адже варто увійти в робочий ритм, і тобі вже не хочеться відриватись. З’являється внутрішнє бажання довести почате докінця якомога швидше. Та розуміючи, що спокійно працювати далі мені не дадуть, я поплентався до дверей. 
На порозі стояла Стефанія Вікторівна. Вона була гарно вдягнена, наче збиралась до церкви. Попрасована сукенка, біла хустина на голові, начищені черевички. 
- Ти що спав? – одразу запитала. 
- Та ні, працював цілу ніч. 
- Не шкодуєш ти себе, - мовила вона та, роздивившись мене, додала, - ще не готовий?! 
-  Ще ні. Може... – та не встиг я договорити, як вона перебила. 
- Я зачекаю, одягайся. 
Діватись було нікуди. Чесно кажучи я думав, що нічна розмова так і залишиться просто розмовою і на ранок Стефанія Вікторівна зменшить своє завзяття. Та дивлячись на неї можна було зрозуміти, що воно лише посилилось. Довелось піти та переодягнутись. Вийшовши на вулицю, я побачив що вона так і не зрушилась із місця. Чекала біля дверей наче вартовий і дивилась десь у далечінь, наче моряк на морі, шукаючи суходіл. 
- Ходімо, - скомандувала вона і рушила вперед. 
Вона так жваво перебирала ногами, що мені довелось іти швидко, щоб встигнути за нею. Їхати трамваєм вона відмовилась.  
- Я цілими днями сиджу вдома, - аргументувала вона. – І лізти в ту пекельну бляшанку не буду. Тут недалеко, пройдемось, погуляєм. 
Вчергове я не міг їй відмовити. Жіночка була наче криголам. Вперта і безстрашна. Вона рухалась до своєї мети, залізти до сина додому, щоб зловити на гарячому свою невістку і нічого не могло її зупинити.  
Йшли ми і справді не надто довго. Вже за хвилин тридцять ми були на Личаківській біля будинку її сина, який нічим не відрізнявся від решти будинків, що були на вулиці. Довелось трішки заглибитись у бічну вуличку, щоб зайти до будинку ззаду. 
- Стій біля вхідних дверей і стеж, щоб ніхто не заходив. Якщо хтось з’явиться – кричи! – сказала Стефанія Вікторівна і прошмигнула до дверей. Трішки покопирсавшись у замку, відкрила двері і увійшла у середину. 
Хвилини  повільно тягнулись, поки я її чекав. Щоб не стовбичити біля дверей і не привертати увагу, підійшов до дерева, що росло на іншій стороні вулиці, та закурив, одночасно роблячи вигляд, що щось шукаю у телефоні. Весь цей час я нервував та не знаходив собі місця. Дивно, як повільно проходить час, коли чогось чекаєш.  
Я скурив три сигарети, коли нарешті з’явилась Стефанія Вікторівна. Вигляд у неї був спантеличений. Вона підійшла до мене, та погляд був розсіяний. 
- Знайшли, що шукали? – запитав я. 
Та жіночка замість того, щоб відповідати, рушила у зворотню дорогу. Ішла вона повільно, бурмочучи собі під ніс. Згодом різко зупинилась і повернулась до мене. 
- Її там не було! Цього не може бути! Вона точно вкрала статуетку! 
- Може Ви не праві і насправді Ваша невістка тут нідочого? – спробував переконати я її. 
- Ні, я точно впенена у тому, що це вона. Більше нікому! Ходімо, мені треба знову все обдумати. 
І в її очах знову з’явився вогник. Стара швидко закрокувала додому. Я знову ледь за нею встигав. 
Наступні декілька днів я працював як скажений. Спершу перекладав, потім редагував. В рідкісні миті працював над статтями, щоб відволіктись від основної роботи. Час від часу згадував про Стефанію Вікторівну, але за весь той час вона не давала знати про себе. Пару раз бачив, як вона сиділа у дворику на лавці і читала якусь книжку. Раз побачив у вікні, як вона прямувала у сторону трамвайної зупинки. Ще раз приходили полісмени, розпитували про крадіжку та нічого не дізнавшись нового, пішли своєю дорогою, а я продовжив роботу. 
Зрештою, коли я закінчив переклад, вибрався на вулицю та вирушив на зустріч із редактором. Біля вхідних дверей зустрів Стефанію Вікторівна. Вона стояла та читала рекламку, яку наліпили на ящик для пошти. 
- Справжні варвари. Вічно приклеють всяке, а ти потім бери і віддирай, - говорила вона сама до себе. 
Я привітався і запитав як в неї справи. Стара пожвавилась. 
- Все добре. Веду розслідування, скоро все стане явним! – весело сказала вона. 
- Це Ваша невістка? – запитав я. 
- Скоро дізнаєшся! – сказала вона і попрямувала до себе. Оскільки зволікати у мене не було змоги, я поспішив у видавництво на зустріч та провів там майже цілий день. Повернувся аж ввечері та немаючи сил святкувати закінчення роботи, одразу завалився спати. 
Розбудив мене тихий стукіт у двері. Наче хтось шкрябав у них. Протерши очі, я поплентався до них, попутно стукнувшись об крісло, що стояло посеред кімнати. Злий і сонний я відчинив двері, збираючись вилаяти нічного гостя. Та лише зібрався кричати, як рука Стефанії Вікторівни затулила його мені. 
- Тихо! Ходи за мною! – скомандувала вона пошепки. 
- Куди? Що? – намагався запитати я, та побачивши її злий погляд просто попрямував за старою. 
Ми дійшли до її квартири і увійшли в середину. У прихожій пахло квітами. Всюди були розставлені вазони та старовинні меблі. 
- Сховайся біля шафи. Скоро буде гість! – сказала вона і сама пошкандибала до спальні.  
Довго не думаючи, я зробив як вона сказала і заховався біля шафи. В напівтемряві мене не було видно, зате моєму зору відкривалась вся квартира. Через деякий час Стефанія Вікторівна підійшла до мене і стала поряд. 
- А тепер чекаємо. 
Я кивнув у відповідь. Не знаю, чи вона побачила, але більше нічого не сказала. Та й говорити не хотілось, а от на сон тягнуло страшно. Позіхаючи раз за разом, я ледь стояв на ногах. Виспатись мені не вдавалось вже майже із тиждень. Працюючи у шаленому темпі, я виділяв на сон якомога менше часу. Від цього і страшенна перевтома. Інколи мені здавалось, що до мене приходять примари. Але випиваючи чергову чашку кави, я наче відганяв їх ненадовго. 
Щось схоже було і тієї ночі. Стоячи в напівтемряві мені раз у раз здавалось, що я бачу мов тіні рухаються у квартирі. Від них оживають меблі та вазони і хитаються повільно, заколисуючи мене. 
Із стану напівмарення мене вивів звук, що прорізався крізь тишу. Спершу хтось підійшов до дверей, намагаючись ставати якомога тихіше. Лише ледь - ледь дочувалось рипіння старих дощок. А потім незнайомець вставив ключ в замок і акуратно повернув його. Далі фігура, яка швидше схидалась на чорну хмару, увійшла у кімнату і зачинила двері. Постоявши так кілька секунд, рушила далі. Крок, два, три і вона стала по середині квартири. 
Я повернув голову до Стефанії Вікторівни. Та похитала головою, мовляв ще не час.  
Тим часом фігура продовжила рух і підійшла до дверей спальні, тим самим опинившись спиною до нас. Бабця стиснула мені руку і дьоргнула її вперед, наче даючи команду собаці.  
Довго не думаючи, що б не втратити ефект несподіванки, я вийшов із схованки і наскочив на незнайомця. Він явно не очікував нападу, тому тих декілька секунд вагань вартували йому перемоги. Я швидко наблизився і вдарив його у голову. Незнайомець заточився назад, але не впав, обіпершись на одвірок. Далі все відбулось миттємо. Незнайомець вихопив ножа і спробував нанести удар, але промахнувся, адже я встиг зробити крок у сторону, нанести удар по сонячному сплетінню і водночас наступним рухом, заблокував його руку із ножем. Іншою рукою завдав удару по зап`ястю, від чого суперник гедь розгубився і випустим ножа, а потім ще раз вдарив у сонячне сплетіння. Незнайомець важко задихав та опустився на підлогу. Йому було важко як вдихати так і видихати, тому скидалось на те, що його хтось душить. 
- В’яжи його! – крикнула Стефанія Вікторівна і, включивши врешті світло, кинула мені мотузку. 
Незнайомець був у чорнову одязі та накидці, наче у спецназівця. Він продовжував качатись на підлозі і важко дихати. Я підійшов до нього і відкинув ножа подалі. Потім перевернув його на живіт і зв`язав руки і ноги, так щоб він не міг рухатись. 
- Стягни із нього балаклаву! – скомандувала стара і сіла у крісло, спостерігаючи як я викриваю зловмисника. 
На її обличчі засяяла усмішка, коли я відкрив обличчя. Мені ж було не до сміху. Переді мною був наш сусід Іван Степанович. Вигляд його був злий та водночас розгублений. 
- Я так і знала Ванька, що це ти. Більше нікому! 
- Звідки Ви...? Чому він..? Я взагалі нічого не розумію, а як же невістка? – сипав я питаннями, продовжуючи стояти над тілом сусіда, який продовжував стогнати та лаятись. 
- Ну - ну, Ванька, то не гарно, матюкатись у ночі в квартирі пристойної дами! Зважаючи на те, що я тебе у гості не запрошувала.  
Ці слова його розлютили ще більше і він почав лютувати ще більше. Скидалось на те, що він сказився і ось – ось йому із рота піде піна. Довелось вжити міри і трохи заспокоїти його, вдаривши ще й по нирках. Від цього Іван Степанович знову застогнав, але перестав крутитись і лаятись, зіскулившись на скільки це було можливо у його стані. 
- Все дуже просто, - мовила Стефанія Вікторівна, зібравшись із думками. – Спершу я грішила на невістку. Так я її не дуже люблю, але ненависть закрила мені очі на певний час. Тоді у сина вдома я і справді нічого не знайшла. Окрім того, риючись у їх речах, я знайшла квитанції про сплату мого лікування підписані невісткою. Виявляється тих два тижні курорту в санаторії оплатила вона. Окрім того я знайшла записи моїх хвороб у неї в столі і листи від лікаря, які він писав їй про стан мого здоров’я. Лікар всього не розповів, але їй описав все детально. Я думала, що то держава така добра і виділила мені путівку, а насправді все оплатила вона. Навіть син мій не знав, я його потім запитувала, адже не могла у це повірити. Та коли я врешті заспокоїлась і почала думати, то відкинула їх як головних підозрюваних і почала думати логічно. Кому взагалі була потрібна статуетка. Цінності вона не несла жодної. Дорога була лише мені як сувенір. Але два дні назад мені пригаладась історія, яку оповідав мій покійний чоловік, коли прийшов п’яний додому. Того вечора він добре набрався і почав згадувати як їздив на археологічні розкопки, як вони шукали скарби та не все віддавали державі, натомість отримуючи мінімальну платню молодшого співробітника кафедри історичного факультету. І так далі, і тому подібне. Та найбільше того вечора він розповідав, як липкі на руку науковці крали різні дорогоцінні речі і перевозили їх до себе додому, щоб потім продати на чорному ринку, щоб миттєво розбагатіти. Він розповідав, що найкращим і легшим способом щось перевезти, було заховати цінну річ у маленьку статуетку та відправити її додому. Ніхто на неї уваги звісно не зверне, і родичі її не чіпатимуть, думаючи що це черговий банальний подарунок із розкопок. А з часом можна було забрати статуетку, або замінити на ідентичну, куплену десь на ринку і ось тобі ідеальний злочин. 
Стефанія Вікторівна підвелась і підійшла до Івана Степановича. Той уважко слухав, врешті переставши дьоргатись та намагатись виплутатись із путів. 
- Так ось, мій покійний чоловік того вечора базікав дуже довго і сказав, що і він не без гріха. Мовляв, він також не гребував грабунком і передавав речі, які потім збував на чорному ринку через знайомих. Та мені мало в це віриться. Занадто чесним він насправді був. За молодості навіть брехати не навчився. Та й гроші в нього не дуже той водилось. Якби я не працювала головним бухгалтером на продовольчій базі, то навряд жили б заможно. Але то таке. Так ось, чим старше він ставав, тим більший маразм його чіпався. Інколи таке ніс... Того вечора він базікав, що мовляв заховав у статуетку каблучку із діамантом, яка належала якомусь там чи царю, чи королю, чи ще комусь там. Мовляв, то і був його подарунок мені, так би мовити на чорний день. Грішним ділом я подумала, що то правда і пішла до статуетки та покалатала нею. Але так нічого і не почула. Подумавши, що старий остаточно з’їхав із глузду забула про ту історію.  
На мить вона знову замовкла і її погляд враз став сумним. 
- А через декілька днів після того випадку він помер. І та статуетка для мене була як пам'ять про нього. Отже, посидівши та покумекавши, я подумала, що можливо він в той вечір не лише мені розказував історію про каблучку. Що як в нього почався маразм і коло людей, які думають, що я володію якимось скарбом може бути великим. Тому взялась ходити по знайомих і розпитувати. Так би мовити, проробляла кожного, щоб знайти найслабшу ланку, яка могла б повірити старому і піти на крадіжку. Звісно, далеко йти не було потрібно. Варто сказати декільком жіночкам і ехом піде по всьому району. А так, як найлегший спосіб зловити злочинця – це на живця, я, нібито ненароком, сказала Ганусі із другого поверху, що злодій вкав не ту статуетку, переплутавши її із іншою. Мовляв, та що має цінність все ще у мене і я її завтра передам синові, щоб її ніхто не вкрав, адже вона безцінна, а та, що поцупили, звичайне барахло, якого повно на ринку за дрібні гроші. Шкода, звичайно, адже вона була подарована чоловіком і дорога як пам`ять, але нічого вже не зробиш, її точно ніхто не поверне. А далі справа техніки. Гануся розказала всім жінкам у домі, а ті своїм чоловікам. То ж мені залишалось лише одне, чекати поки нахаба прийде і спробує ще раз мене пограбувати. Оскільки я жіночка вже в літах, я покликала тебе. Ти добрий хлопець тай статура спортивна. Любого, якщо його атакувати несподівано можна скрутити, принаймні я на це сподівалась. Добре, що не довелось довго чекати, а то мої здогадки можна було відправити коту під хвіст, якщо б ніхто не прийшов. Могло бути так, що то хтось зальотний, але бач, пощастило. А тепер зізнавайся Ванька, де моя статуетка і що ти в ній знайшов? 
Іван Степанович злісно глянув на Стефанію Вікторівну, але промовчав. 
- Так і знала, що нічого не знайшов, а то б не прийшов вдруге. А статуетку шкода, ти ж її точно розбив і викинув, щоб ніхто не здогадався. Жадібність тебе загубила Ванька. Дурний ти!  Тепер сидітимеш у тюрмі через те, що наслухався казок від мого старого. Говорити він вмів, це я добре пам’ятаю. Не раз мені своїми історіями голову забивав ще із молодості. За це і любила його. А тепер викликай поліцію Сашко, хай вони із ним розбираються, а то я спати хочу.