Глава 36. Прокляття. 3.

                                    * * *

Наступного дня, коли ми виринули з озера, розташованого під особняком Полоцьких, висушилися, привели себе в порядок і піднялися нагору (до речі, прохід у підземеллі був відкритий, наче чекав на нас), описати обличчя перевертнів, які нас побачили, я навіть не беруся.

Ми підгадали так, щоб завітати на сніданок, коли всі, за звичаєм, збиралися в їдальні.

Таміла увійшла першою, розгонистою ходою, в легких ботфортах на високих шпильках, в елегантному костюмі бордового кольору, чорні пасма волосся розсипалися по плечах.

Перевертні підхопилися, стривожено перезираючись. Але наступною зайшла до їдальні я, і вони заспокоїлися.

- Горобчику?!!

Мене кинулися всі обіймати. Рад, Іскра, Всеслав і незнайомий мені чоловік. А Влад просто стояв, спершись долонями об стіл, і не зводив з мене очей.

- Не впізнаєш? – запитав незнайомець.

Міцний чоловік середнього віку, суворе обличчя і трохи змучене, але в очах іскорки і посміхається куточками губ.

- Яровид?

- Впізнала! - Перевертень радісно обернувся до синів. – Спасителька наша! Ти навіть не уявляєш, якої долі нас позбавила! Стільки років бути у вигляді вовка, на ланцюгу, що перешкоджає перетворенню, і навіть надії не мати на порятунок! Ти неймовірно смілива дівчина. Тепер наш дім – твій дім! Назавжди!

Це я - смілива? Мені здавалося, що навпаки...

- А де ж Мстислава? - озирнулася здивовано, але побачила тільки Флору і Люцію, що входили слідом за мною.

- Повернулась у свій будинок із Тихомиром, де вони й жили до... тієї події. Іскра теж поїде до них, але трохи згодом. Вона не пам'ятає батька і їй треба звикнути до думки, що тепер вони житимуть в іншому місці... Та й Мстиславі з Тихомиром слід побути зараз наодинці, сама розумієш. Ми можемо з'їздити, відвідати їх завтра. Адже ви, - Яровид кинув зацікавлений погляд на моїх супутниць, - залишитеся?

- Хоч представ нас родичам, - підштовхнула мене Таміла.

- Так, звичайно... Просто я так зраділа, що трохи розгубилася. Це мої сестри, Таміла, Флора, Люція, вони теж нащадки Елізабет Бейлер, тому ми всі трохи родичі. Далекі, – уточнила я. – А це - Всеслав, Радобор, Всеволод і… Яровида ви знаєте.

Обмінявшись люб'язностями, всі почали розсідатися за столом. Брати-перевертні додали стільці, яких не вистачало, і столові прилади.

Перевертні спочатку були трохи скуті, але відьми поводилися спокійно, були балакучі й привітні, тому невдовзі всі вже почували себе, немов з'їхалися на якесь торжество далекі родичі. Тільки Влад, що сидів навпроти, мовчав, але кидав на мене, раз у раз, насторожені погляди.

- А ви надовго? - запитав Яровид, відкриваючи пляшку свого знаменитого білого йоржинського. – Хотілося б вам селище показати, та й на рибалку можна поїхати...

- Я повернулася до Всеволода назавжди, - мої слова пролунали в раптовій тиші, як грім з ясного неба.

Губи Влада ворухнулися, наче він підбирав слова. Та я знаю, що він хоче сказати. Що ніколи не дозволить мені залишитися, щоб я не потрапила під дію прокляття. Але він не встиг вимовити жодного слова.

Пролунав дзвін, неначе церковний, і бронзовий пил посипався звідусіль, осідаючи рівним шаром на підлозі, меблях, речах.

- Що це? - Я була не злякана, але здивована.

- Це спало прокляття з роду Полоцьких, – урочисто проголосила Таміла.

Дорогі мої читачі! Прокляття роду Полоцьких спало, і тепер вони мають шанс на щасливе життя. Історія закінчена. Майже. Залишився короткий епілог, який дозволить нам зазирнути до маєтку Полоцьких через три роки.

Якщо ви дійшли зі Стеллою-Горобчиком до кінця, то, сподіваюсь, вам книга сподобалася. Тому я прошу вас перевірити, чи ви поставили лайк і чи підписалися на сторінку автора, щоб не пропустити нові історії.

Книга залишиться безкоштовною для моїх читачів, але мені було б дуже приємно, якби ви порекомендували її, чи усю авторську сторінку, у соцсітях. Це сприяло б популяризації моєї творчості. Дякую!

Завжди ваша, Галина Курдюмова.