Глава 34. Відьомська сила.

Моя відьомська сила не могла врятувати Влада, але неконтрольований викид відчули відьми. І ось вони вже поряд, всі три, тільки дивно бачити їх не в чорних балахонах, що більш підходять до ситуації, а в офісному одязі. Крізь макіяж сучасних красунь проглядає стародавня сила, споріднена до сили самої матінки-землі. А на долонях з яскравим манікюром починають формуватися справжнісінькі блискавки.

Радобор і Всеслав миттю обертаються вовками і гарчать, готуючись до бою. Тільки пов'язаний власною сорочкою Борислав намагається втекти до лісу.

- Стійте! - кричу я, простягаючи до відьом руки. – Це я!.. Це я відпустила перевертнів! Я хотіла повернутись до Полоцьких, бо я люблю... його, - опускаюся біля Влада і притискаю до грудей його голову.

Відьми переглядаються. Вони ще не вирішили, що робити, блискавки, як і раніше, горять у їхніх руках, але вони не поспішають їх кидати.

Я у відчаї хитаю головою:

- Перевертні не бажали вам зла, вони просто хотіли, щоб ви зняли прокляття Елізабет.

- Хіба це можливо? – питає, здивовано піднявши брову, Флора.

- Так... - Я витягаю з-за пазухи щоденник і простягаю їй. – Наша пра-пра… Відьма Бейлер писала про це… Я хотіла повернутися, щоб зняти прокляття... Я хотіла бути щасливою з коханим... – Переводжу погляд на Влада, що холоне в моїх руках.

Оборотні застигли, не бажаючи нападати першими, відьми теж.

- Хто його? - допитливо дивиться мені в очі Таміла.

- Він! – вказую пальцем на Борислава, що втікає, шкутильгаючи. - Він стріляв у мене, а Влад закрив мене своїм тілом.

Блискавка з руки Таміли зривається, мов гончак, наздоганяє Борислава. Короткий зойк - і тільки купа попелу осідає на траву.

Перевертні здригаються, про наявність такої сили у відьом вони навіть не підозрювали. Але не відступають, готові відстоювати мене до останньої краплі крові.

- Срібна куля... - шепочу я, сльозинки струмують по щоках, падають, змішуючись із кров'ю перевертня. - Допоможіть, сестри...

Чую повільний стихаючий удар серця Влада... Можливо, останній.

- Допоможіть, сестри!!!

Флора та Люція скидають блискавки в землю та наближаються. Перевертні тиснуться до землі і повільно відступають, дозволяючи відьмам оглянути вмираючого.

- Як допомогти? – піднімає очі на Тамілу Флора. – Ми маємо допомогти сестрі! Скажи, як!

- Стазис, - підказує старша відьма.

Пригадую з наукової фантастики: стазис - стан повної зупинки будь-яких процесів у обмеженій ділянці простору.

– Відійди, Стелло, - командує старша відьма.

Я обережно опускаю голову Влада на траву і, з тяжким схлипом, відступаю.

Флора та Люція беруться за руки над тілом Влада, вимовляють невідомі мені заклинання. Таміла контролює інших. Але вовки і не мають наміру нападати, вони ловлять кожне слово, повертаючи примарну надію, надію врятувати близьку людину.

Коли відьми замовкають, я знову кидаюсь до Влада. Його серце не б'ється, але я відчуваю, що він ще тут.

- Тепер ми маємо час, щоб... розібратися в ситуації, - холодним тоном промовляє Таміла.

Я киваю, підводячись. Принаймні тепер є надія.

- Я залишуся з вами, сестри… Тільки допоможіть тому, хто для мене – все життя…

Відьми переглядаються.

- А що робити з іншими перевертнями? - запитує Люція.

- Відпустіть їх, – прошу. - Будь ласка. Вони прийшли, щоб врятувати мене від злих відьом, адже вони не знали, що ми – сестри.

Таміла хмикнула, натякаючи на мою несестринську поведінку, але махнула рукою:

- Добре. Нехай ідуть.

- А Влад? – піднімається людиною Всеслав.

- Ми спробуємо йому допомогти. Це не так просто… Чекайте у селищі. Якщо за добу він не прийде... Значить, нічого не вийшло.

Вовки дивляться запитально в мої очі, і я киваю:

- Так, чекайте у селищі.

Сірі красені один за одним зникають у лісі. А відьми простягають до тіла Влада руки, воно піднімається та повільно пливе у бік воріт. Відьми йдуть за ним. А я плетусь тихенько позаду, маленька, нещасна і винна.

Якби не надумала тікати, нічого б не сталося.

Чому, намагаючись допомогти одному, робиш ще гірше іншому? І собі самій насамперед....