Глава 32. Рятувальники.

Повільно-повільно обернулася я, почувши голос за спиною.

Повірити не можу... Радобор, власною персоною! А за ним два вовки, один великий, більший навіть за Яровида, з густою шерстю, що злегка сріблиться на кінчиках волосків, другий дрібніший, витонченіший, темний, як ніч. Вони стрибнули мені назустріч, обертаючись, лише торкнувшись землі, до людей. Всеслав та Влад! Вони швидко ухопили подобу настегнових пов’язок, які кинув їм молодший брат, і випросталися, вже прикривши всі цікаві місця тканиною.

А Рад уже обіймав мене, ледве не придушивши своїми міцними руками.

- Стелла! Горобчик! Батько!? - Він відволікся на вовка, що підійшов до мене. - Не може бути! Батьку, ти живий?

- Стелла! Тихомир?! – старші брати теж обіймали мене і в той же час у них округлялися очі, коли вони усвідомлювали, що вовки, що мене супроводжують – це їхній батько та його друг.

Тут уже вони кинулися обіймати й турсати перевертнів, а ті, підводячись на весь зріст, клали передні лапи їм на плечі, повискували і намагалися щось пояснити.

- Горобчик! – підхопив мене на руки і підкинув, мов дитину, Всеслав. – Вони живі! Батько і дядько Тихомир живі! Як таке може бути?! Адже ми з ними попрощалися багато років тому!

- Стривайте, а де ж відьми? - перебив його Влад.

- Відьми полетіли у справах на цілий день, - заспокоїла я хлопців, - так що трохи часу ми маємо.

- То як же вийшло, що батько і дядько Тихомир живі?

- Відьми не такі погані, як ви думаєте, - виступила я на захист сестер. - Вони навіть не підозрювали про існування перевертнів у наші часи, поки ті не прийшли до їхнього будинку. Тож можна зрозуміти їхнє бажання убезпечити себе від нападів. Не варто їх звинувачувати. Адже вони не вбили Яровида і Тихомира, а просто взяли в полон, на що, втім, мали право, вони боронилися.

- Треба провчити цих нахаб! – спалахнув, як вогонь, Радобор.

- Раде, заспокойся! - Я жартома стукнула його по лобі. - Обіцяйте, що не чіпатиме відьом!

- А нас вони не чіпатимуть? – запитально підняв брову Влад.

Я знизала плечима.

- Вони ж тебе викрали, — притиснув мене до грудей Всеслав. – Навіщо?

- Бо вони мої родички!

- Що-о?! - хорове.

- Так, я, як і вони, нащадок відьми Елізабет Бейкер, яка триста років тому прокляла ваш рід!

- Он воно як... - задумливо протягнув Всеслав.

- Так, саме так. І я теж маю силу...

- А! Тоді, коли трапилася аварія, ми ніяк не могли зрозуміти, що вибухнуло, - здогадався Влад. - Значить, це був викид відьомської сили?

- Саме так. І я мала залишитися у відьом, щоб навчитися контролювати її, інакше за будь-якого потрясіння могла нашкодити комусь. Відьми відчули той викид і прийшли, щоб врятувати мене. Вони вважали, що Полоцькі тримали мене в полоні.

- Бідолашний Горобчик, — знову притиснув мене Всеслав до себе. - Що ж тобі так дістається, га?

- Доля така.

- І як вони примудрилися пробратися у маєток та ще й тебе вивести, якщо підземний хід був завалений? – поцікавився Радобор.

- Через підземне озеро. Адже вони відьми.

Рад кивнув:

- А тепер... Що ти тут робиш з моїм батьком та дядьком Тихомиром?

- Хм, якщо ти досі не здогадався, ми з ними намагаємося втекти.

- Ти ж сказала, що маєш залишатися у відьом?

- Стримувати силу я навчилася, та й досить. Я не могла дивитися, як страждають перевертні, не маючи можливості повернути собі людську подобу. Та й усім вам, Мстиславі, Іскрі хотіла допомогти.

- І виступила одна проти досвідчених сильних відьом?

- Ммм... Вони поки що не знають про це. І давайте забиратися звідси. До того часу, коли вони повернуться додому, нам краще бути подалі...

- Згоден, – кивнув Всеслав. – Ми не знаємо потенційних можливостей відьом, а, судячи з того, що вони зуміли полонити пару перевертнів, вони великі. Так що нам краще не нариватися, принаймні поки поруч з нами беззахисний Горобчик.

- Так, а що з Тихомиром та Яровидом? Чому вони не обертаються? – затурбувалась я, озираючись на своїх супутників.

Навіть не помітила, коли Всеслав перетворився на вовка, а він уже «розмовляв» по-вовчому із батьком та його другом, що зависли в обороті. Коли він знову прийняв людську подобу, то пояснив:

- Нічого страшного. Просто надто довго вони перебували у звіриній іпостасі. Але це мине, через пару днів вони зможуть знову прийняти людську подобу.

- А, тоді добре, бо я вже хвилювалася.

- Вони дуже вдячні тобі і передають купу емоцій, але хай краще самі все скажуть, коли стануть людьми.

Я посміхнулася і помахала перевертням:

- Дуже рада, що змогла їм допомогти. Так, а як ви тут опинилися?

- Коли ти зникла, - почав розповідати Рад, - у нас не було жодної зачіпки. Ми могли тільки припускати, що то справа відьом з роду Бейлер. Хто б ще міг проникнути у захищене наймогутнішою магією місце? А ниточкою до відьом був батько Гришка, Штефан. Він був з батьком і дядьком Тихомиром у тому давньому поході «на відьом», отже він знає, де вони живуть. Але стільки років нікому не розповідав про це... Ми заручилися підтримкою Гришка (так, ми з ним помирилися, якщо ти про це хочеш спитати), але знайти його батька виявилося нелегко. Він, як старий лис, відчув, що його шукають, і втік, не бажаючи давати пояснень. Знайшли ми циганського барона тільки нещодавно, взяли прямо в Празі під знаменитим годинником на Староміській площі. Потім він ще довго не хотів нічого розповідати. Але все ж ми його розговорили.