Глава 31. Прощавайте, відьми!

Щойно я залишилася сама, як почала готуватись до втечі. Та що там мені готуватися? Сунула за пазуху щоденник Елізабет. Це єдина річ, з якою я потрапила до відьом, звісно, що його я не залишу. Тим паче, щоденник цей, як би мовити, сам мене знайшов, віддався мені, значить, він мій. Більше нічого не братиму, навіть їжі, я не злодійка. Лише прихоплю браслет, бо це ключ. Без нього я не зможу вийти і випустити перевертнів.

Що ж, за це вибачте, сестри.

Надівши на ліву руку магічний браслет, я вийшла у двір. Перевертні звично чекали моєї появи, вони зустріли мене, підстрибуючи та повискуючи.

- Здрастуйте, дорогі мої, - я потріпала обох по головах, мимоволі я вела себе з ними, як з великими собаками, нехай вибачать, але такі стереотипи. Втім, перевертні, здається, не ображалися, навпроти, раділи спілкуванню. - Зараз я спробую вас звільнити.

Я схилилася до Яровида, обхопила долонями його могутню шию. За кілька хвилин, відчувши, як потекла по руках енергія, промовила слова знайденого заклинання. І – о, диво! - кайдани спали, а вовк аж рота роззявив від подиву. Він струснувся і притулився до моєї ноги, вдячно лизнув коліно.

Звільнивши і Тихомира, я попрямувала до воріт. Перевертні рушили за мною, на людей вони не оберталися. Не знаю, просто не могли через довге перебування у звіриному вигляді чи не хотіли шокувати мене оголеними чоловічими тілами. Швидше за все, просто через те, що у вигляді вовка тікати зручніше і швидше. Чи не залишать мене одну в лісі? Я все ж таки сподівалася йти з ними і перебувати під захистом від диких звірів. Одній буде складно...

 Я піднесла до воріт руку з обсидіановим браслетом, і вони відчинилися, відкриваючи шлях у великий світ. Що ж, дороги назад немає. Як я вже й казала, будь, що буде.

Вовки, змахнувши хвостами, радісно кинулися вперед, але зупинилися перед невидимою стіною магічного купола, повискуючи від нетерпіння і пробігаючи туди-сюди вздовж неї. Коли я наблизилася, вони вже стояли напоготові, з очікуванням заглядаючи мені у вічі.

Я кинула прощальний погляд на віллу-замок. Ох, не стати мені могутньою відьмою...

- Так, Яровиде, Тихомире, зараз я приберу останню перешкоду, далі справа за вами. Я дороги не знаю. Вам доведеться відшукати шлях, і... Я йду з вами, до Полоцьких. Адже ви мене не кинете?

Перевертні схилили голови вниз, показуючи, що зрозуміли та згодні.

- Тоді, вперед, - я підняла руку з браслетом, і вовки вискочили, ледве не збивши мене з ніг, у прохід, що утворився.

Я вийшла слідом, обернулася і торкнулася рукою невидимої перешкоди. Прохід закрився за нами. Тепер все в порядку. Я не залишу володіння відьом незамкненими. Як би там не було, я поважаю їх і не хочу завдавати їм шкоди. Тепер у дорогу.

Прощавайте, відьми! Я вдячна вам за допомогу та уроки, але… Прощавайте!

Вовки, зробивши пару кіл на великій швидкості, мабуть, щоб розім'яти м'язи, повернулися до мене і стали з обох боків з явним наміром супроводжувати і оберігати. От і славно.

Так, із двома охоронцями, я й вирушила в дорогу.

Але не встигли ми наблизитися до лісу, як за спиною пролунав чийсь голос:

- Горобчик?!.