Глава 29. Навчання.

Добре, що мій смартфон залишився у Гришка, коли я втекла вовчицею. Принаймні він придумає, що написати батькам, щоб не хвилювалися. Він такий, винахідливий.

А я? Я тепер – учениця відьом. Навіть є деякі успіхи. Щоправда, те, що я починаю відчувати рух сили в руках – молодша група дитячого садка. Прекрасно розумію, що попереду ще роки школи та університету. Я знаю, що ще нічого не знаю. Мої вчителі, Люція, Флора та Таміла, прекрасні молоді жінки. Втім, не в курсі, наскільки молоді, розмова про вік не заходила, а за натяками розумію, що краса тіла великою мірою обумовлена ​​відьомськими здібностями. Думаю, що віку вони різного, хоча стосунки у них дружні, нащадки Елізабет Бейлер розкуті та безпосередні, люблять пожартувати та посміятися. І цим, на мою думку, зовсім несхожі на класичних відьом. Вони називають себе сестрами і мені сказали так їх називати.

До речі, вони ведуть зовсім не замкнутий спосіб життя, як я подумала спочатку, а дуже навіть активний.

Таміла викладає історію у місцевому університеті.

Флора – шок-кореспондент міського телевізійного каналу.

Люція – піар-менеджер однієї молодої співачки, яка швидко набирає популярність (здогадуюсь, завдяки чому).

Тому ми займаємося вечорами, а зранку я надана сама собі. У моєму розпорядженні шикарна бібліотека, будинок (крім зали з криницею, призначеної для відьомських справ), двір та... І все. Я знаю, що будинок, двір та частина прилеглої території захищені від сторонніх очей, як і у Полоцьких. І розумію, що вийти без дозволу я також не зможу.  Та я навіть за огорожу не в змозі вийти, бо по периметру протягнутий металевий прут, яким вільно рухається ланцюг. Два ланцюги. На кожному – великий сірий пес.

Так кажуть відьми. Але я чудово розумію, що це – перевертні. Я це відчуваю. Два дорослі самці. І вони страждають. Зачаровані нашийники не дозволяють їм обернутися на людей - і це жахливо. Вони гарчать і рвуться, але будь-яка з відьом робить всього кілька пасів рукою – і вони скиглять, підібгують хвости і тиснуться до огорожі. І мені неприємно, що відьми брешуть, називаючи перевертнів собаками. Якщо брешуть в одному, як я можу їм довіряти, незважаючи на те, що вони такі милі та дружні?

Можливо, саме через це я й почуваюсь, ніби теж сиджу на ланцюгу. Начебто мене силою ніхто й не тримає - і водночас я не можу вийти за межі огорожі.

- Я бранка? - запитала я родичок на сьомий день за вечерею.

- Що ти, люба?! – обурилась Флора. – Ти – наша улюблена сестра!

- Але чому ж тоді я під запором?

- Тільки заради твоєї безпеки, дівчинко. – У Таміли часто проривається ось це «дівчинко», через що я підозрюю, що вона набагато старша за мене.

- Але я хочу з'їздити додому, відвідати батьків! – я трохи підвищила тон, по почала нервувати.

Я, справді, вже скучила за батьками і… Не тільки за батьками… До того ж, гадаю, Полоцькі добряче нервують, не знаючи, де я і що зі мною. А сестри-відьми про перевертнів і чути не хочуть, вважаючи усіх, без розбору, затятими ворогами, хоча я усього лиш хотіла якось повідомити, що в порядку, щоб за мене не турбувалися і не шукали.

- Так можна мені навідати батьків? – повторила я запитання.

- Ти сама розумієш, що це небезпечно, - лагідно, але твердо проговорила Таміла, - поки ти не навчишся хоча б основ контролю за своїми відьомськими силами. Ти ж не хочеш нашкодити рідним, люба?

- Ні, звісно... - Начебто все правильно вона говорить, але однаково відчуваю себе пташкою, замкненою в клітці, а горобці - вони птахи вільні. – Але чому я не можу просто вийти за огорожу, погуляти?

- Це теж заради твого блага, - Таміла була сьогодні в блакитному, що їй дуже йшло. – Ми живемо далеко від населених пунктів, тож ти все одно не можеш сходити до магазину чи в кінотеатр.

- Але мені... тісно тут. Хоча б просто походити, погуляти на природі... Чому ворота зачинені?

- Дорога моя, навколо дрімучі ліси. Небезпечно гуляти одній. До огорожі можуть  підійти дикі звірі.

- Або перевертні напасти, як минулого разу, - облизуючи ложку, видала Флора.

Таміла глянула на неї суворо, і дівчина зрозуміла, що сказала зайвого, опустила очі і стала зосереджено колупатися в тарілці.

Але я вже почула! Тому перепитала:

- Перевертні?

Таміла відірвалась від їжі, поставила лікті на стіл, а пальці сплела, потираючи ними в задумі губи, потім коротко пояснила:

- Так, був кілька років тому інцидент. Живемо собі спокійно, нікого не чіпаємо. Але чомусь перевертні нас не люблять. Якимось чином двом вовкулакам вдалося виявити наше житло. Точніше, ні побачити його, ні подолати захисний купол вони не могли, але бродили навколо, явно шукаючи лазівку або чекаючи, що хтось із нас вийде за огорожу. Але все закінчилося благополучно, адже ми - відьми.

- І тепер вони бігають на ланцюгах, охороняючи ваш двір?

- Догадлива дівчинка.

- І чому ви приховували це від мене?

- Ммм... Все ж таки в тобі є кров перевертня, не хотіли, щоб в твоєму сердечку прокинулась недоречна жалість... Люба, навіть не здумай підходити до цих тварин. Це дуже небезпечно! Вони надто довго залишалися у звіриній шкурі, і в них не лишилося нічого людського. Зараз вони розуміють тільки відьомську силу, котрою ти поки що не вмієш користуватися.