Глава 25. Підземелля.

Я залишилася в особняку Полоцьких, поки місяць ще намагався збудити мого вовка. Та й хіба мала вибір? Якщо зворотного ходу немає, я повинна навчитися жити з цим. І добре, що є кому допомогти, що перевертні Полоцькі поруч.

Щодо того, чия ж я обраниця, розмов більше не було, і я трохи заспокоїлася. Хоч і питала сама себе, а чого хотіла б? Ось уявити, що немає ніякого прокляття. Чи залишилася б я з кимось із братів?

Як воно просто у книжках про кохання: побачили одне одного, з першого погляду зрозуміли, що це назавжди, і борються за свої почуття з усім світом. А мені, якщо чесно, всі брати подобаються тільки кожен по-своєму. Рад - яскравий, палкий, нестримний, навколо нього все горить і крутиться. Влад - дивовижний співрозмовник, чуйний, розуміючий, з прекрасним почуттям гумору, з ним ніколи не нудно. Всеслав - альфа-самець, брутальний, чуттєвий, кожен його рух зачаровує, він знає собі ціну і дивиться на світ трохи зверхньо, ​​немов дорослий - на дитину, і він шалено сексуальний.

Я навіть зараз не можу визначитись із вибором, як хочете.

Але це все – філософія. Хоч би як гарними не були братися Полоцькі, я не хочу потрапити під дію прокляття. Хоч раніше я й не вірила у всяку містику, але тепер нікуди не дінешся. Навколо суцільна містика і є. Перевертні, відьми, прокляття...

Вдень я почувала себе просто чудово. Проте мене не залишали одну, постійно хтось із родини Полоцьких складав мені компанію. Вночі вони теж зі мною, допомагають упоратися з вовком. Я дуже вдячна їм за це, та  хочеться вже трохи й наодинці побути. Незручно було сказати привітним господарям, що мені потрібна, хоч зрідка, самотність. Але Мстислава сама здогадалася і запропонувала мені сходити до магічної бібліотеки, яка знаходилася в підвалі і на яку я натрапила, намагаючись втекти. Звичайно, я не відмовлялася. Думаю, що вона зробила це навмисно. Напевно, сподівається, що я виявлюсь нащадком тієї відьми і зніму сімейне прокляття. Але немає в мені відьомських сил.

У бібліотеці було тихо та прохолодно, що робило це місце дуже привабливим у спекотні літні дні. А особливо мені подобалась тиша, що панувала у цьому приміщенні. Я почала при будь-якій нагоді спускатися до бібліотеки. Щоправда, у книгах я практично нічого не могла розібрати. Але було приємно посидіти за столом, уявити, як колись тут займалася магією Елізабет Бейлер, перечитати ще раз її щоденник, який я знайшла там же, під диваном, у спортзалі, де була бранкою.

Схоже, поки що перевертням не до занять, бо все лишилося, як і було. А до магічної бібліотеки, як я зрозуміла, взагалі ніхто не навідувався, бо магія – то не стихія перевертнів. Їхня магія – усередині.

Я розглядала різні предмети, зібрані на стелажах, і намагалася зрозуміти їхнє значення. Пробувала навіть повернути двері, що вели до підземелля. Ні, не для того, щоб утекти. Склалося так, що зараз саме маєток Полоцьких для мене – найбезпечніше місце. Побуду тут поки що. Батькам моїм Гришко, сподіваюсь, і далі надсилатиме повідомлення, що у мене все добре, він хлопець винахідливий, щось придумає. Це краще, ніж поїхати додому, і прокинутися в одну прекрасну ніч вовчицею.