Глава 23. У маєтку. 2.

Коли я розповіла про своє перетворення на вовчицю і про те, що мало не вбила Григорія, Мстислава мене заспокоїла, повторивши те саме, що й Всеслав говорив.

- Та нічого з тим циганом не станеться, хоч він і заслужив покарання, - закінчила вона.

Коли я розповіла про Поліну і що навіть розмовляла з нею, Мстислава стала дуже задумливою, на її обличчі відображалася недовіра. Потім попросила описати дівчину.

- Що ж, це схоже на правду. Тоді війна Рада з Григорієм просто не має сенсу. І це радує. Потрібно буде піти до циган з миром, нехай Рад переконається, що Поліна жива, і перестане катувати себе та звинувачувати Григорія. Та що сказати, ми всі змінилися після тієї трагедії. У нашому домі забули, що таке сміх. Загибель дівчини висіла над усіма нами, як чорна хмара. Виходить, що твоє викрадення обернулося добром і витягло правду назовні?! Та ти просто благословення для нашої родини, Горобчику! Жаль, що ти постраждала... Але, повір мені, бути перевертнем зовсім не так страшно, як ти думаєш. Ти вестимеш звичайне людське життя, а бонусом буде те, що станеш сильнішою, витривалішою, отримаєш мало не миттєву регенерацію.

- І вовка, що вилазить з тебе, коли місяць у повні, - прошепотіла я.

- З цим ми розберемося, не хвилюйся. Розповідай, що було далі?

- Далі в мене ще певний час пробивалося усвідомлення, що я – людина. Я навіть на місце аварії приходила, шукала шлях до маєтку, розуміла, що тільки тут мені зможуть допомогти, але всі запахи обривалися на певній межі, ніби обрізані.

- Маєток та шлях до нього під магічним захистом, дуже потужним магічним захистом. Навіть відьма, що її наклала, сама не могла звідси піти, аж поки її рідні не проклали… інший шлях. Та розповідай, я слухаю.

- Потім голод покликав мене в ліс, і я бігла все далі і далі від міста, все рідше згадуючи, що я людина, поки зовсім перестала згадувати про це. Я, справді, могла залишитися вовчицею, якби в лісі мене не зустрів Всеслав!

- Це доля! - Перевертень сидів у низькому кріслі, витягнувши свої довгі ноги і потягуючи потроху бурштинове вино з кришталевого келиха і розглядаючи його на світло лампи. – Чудові вина Полоцьких – це саме те, чого мені не вистачало ці роки!

- Це доля, – повторила Мстислава. – Доля, яка постійно стикає тебе, Горобчику, з нашою родиною. І це наводить на роздуми... У тебе не було в роду... відьом?

- Ніхто ніколи в сім'ї навіть не натякав про таке. Та й я не маю жодних здібностей!

Я не збрехала, у моїй родині мови про відьомство не велося. А про щоденник Елізабет Бейлер мені чомусь не захотілося розповідати, напевно, тому, що я й сама не могла повірити, що можу бути її далеким нащадком. У її могутності я вже переконалася, вона справді зуміла приховати маєток від непроханих гостей і навіть від чужих очей. Але щодо мене... Я не відчуваю в собі магії. Не відчуваю в собі сили... Скоріше, повірю, що накладені на щоденник чари з часом ослабли, і я, чужинка, випадково знайшла його.

- Тоді... - почала Мстислава, але так і не закінчила думку.

Бо раптом мене зігнуло навпіл, і я закричала не своїм голосом.

Одразу підскочив Всеслав, підхопив мене на руки, не дозволивши впасти на підлогу, притиснув до плеча:

- Спокійно! Спокійно, Горобчику! Нічого страшного... Оборот починається...