Глава 22. Перевертень.

- А-а, а-а, а-а, а!

  А-а, а-а, а-а, а!

  Баю-баюньки-баю,

  Не лягай ти на краю!

  Прийде сіренький вовчок

  І укусить за бочок!

  А-а, а-а, а!

Я - божевільна... Чоловічий голос співає мені колискову, але цього не було і не могло бути навіть у моєму дитинстві! Дідусь жив далеко, я вперше побачила його у п'ять років. Батько пішов з дому, коли я лише народилася. Навіть не знаю про нього нічого. Коли з'явився вітчим, мені було десять. У моєму житті не було чоловіка, який міг співати мені колискову! Але голос дуже приємний, заспокійливий, обволікаючий. Незнайомий. І я відчуваю, що лежу на теплих колінах, а сильні впевнені руки притискають моє тіло до себе, трохи похитують.

- А-а, а-а, а-а, а! А-а, а-а, а-а, а! – Вивірена століттями мелодія колискової заворожує і заспокоює. – Ти – людина, маленька вперта людина... А-а, а-а, а-а, а! Красива, тільки виснажена до краю, дівчинка! А-а, а-а, а-а, а! Дуже гарненька дівчинка!

Та знаю я, що дівчинка, тільки чому це я виснажена до краю?! Потрібно підвестися і подивитись на себе. Потрібне дзеркало!

- А-а, а-а, а-а, а! Маленька негідниця, вставай!

Ах, то він ще й обзивається! Я обурено піднімаюсь, відкриваючи одночасно очі. Ба! Точно! Лежу головою й плечима на колінах у зовсім незнайомого чоловіка, який мене заколисує, мов малу дитину... але, водночас, змушує підвестися.

- Ти хто? - Схопилася я на ноги, захиталася, ледь не впала, але незнайомець вправно підхопив мене і посадив у крісло навпроти. А крісло не просте, а гойдалка, як було у бабусі, у селі.

Серце, що затарабанило від різкого вставання, почало вщухати, і я змогла розглянути чужинця. Це був високий чоловік років тридцяти, на диво добре складений, ніби над ним попрацювала ціла команда генетиків. Темне волосся, в якому де-не-де видніються срібні волоски, зачесані назад і стоять пишною гривою. На приємному мужньому обличчі американська посмішка, як на рекламі зубної пасти, високі вилиці, жовті очі трохи примружені, через що в куточках розбігається сіточка дрібних зморшок. Знову жовті очі, як у Полоцьких. Та й схожий на них невловимо. Тільки старший за відомих мені братів, більш мужній, більш мудрий…

- Я? Мене звуть Всеслав.

Щось знайоме у цьому імені... Всеслав Брячиславич, полоцький князь-чарівник, описаний у «Слові про похід Ігорів». А ще так звали старшого сина Яровида.

- Всеслав Полоцький? – шепочу вражено.

- Правильно, дівчинко. А ось хто ти така, чому в лісі одна під час першого обороту опинилася, звідки знаєш моє ім’я і чому на тобі запах моїх братів Радобора та Всеволода - це ти зараз мені розповіси.

Що ж, я все й розповіла у загальних рисах. А закінчила тим, що описала, як змогла, що зі мною трапилося в тілі вовка, намагаючись зрозуміти, чи це було насправді чи марення гарячкове. Втім, мій рятівник сам сказав про перший оборот. Та й до цього натяків було багато про те, що Полоцькі – перевертні. Просто я вперто не хотіла в це вірити.

Значить, тепер я теж - перевертень?

Жах вкрив кіркою льоду серце. Але обманювати себе більше не можу, настав час визнати, що це правда...

- Ой, це ж я Гришка вкусила! Невже тепер і він перевертнем стане?

Всеслав слухав уважно, то посміхаючись, то хмурячи брови. Ось і зараз він усміхнувся куточком губ, майже непомітно, але це робило його шалено привабливим.

- Про Гришка свого не турбуйся. По-перше, при першому обороті вовк ще немає тієї сили, щоб ще когось обернути. По-друге, потрібно саме в артерію іклом потрапити, що не так просто. А по-третє, якщо я правильно зрозумів, то цей хлопець – циган? Тоді йому взагалі нічого не загрожує. У циган у крові імунітет проти перевертництва. Їхнім предкам багато довелося білим світом блукати-кочувати, у лісах диких ночувати, якби не виробився імунітет, вони б уже давно всі перевертнями стали.

- Фух, хоч заспокоїлась. А я? Я, що, тепер перевертнем стала? Це ж жах!

- Та ти радій. Могла вовком на все життя залишитись. Не можна в перший оборот одному бути, звір у такому разі найчастіше верх бере. І з тобою мало не трапилось саме це. Ти повинна була повернутися до Полоцьких ще до обороту, якщо вже тебе цей нерозумний циган викрав...

- Звідки я знала?

- Що ж ти думала, що твої рани після аварії самі по собі зникли? Адже не наївна дівчинка!

- Та повірити в перевертництво ще важче! Я й у те, що Полоцькі – вовки, повірити не могла. Так, Гришко казав, але мені здавалося, що все це морок якийсь, фокус чи обман зору!

- Був би тобі обман зору, якби я на тебе не натрапив.

- Дякую тобі... А... навіщо ти колискову співав?

- Тому що ніщо краще колискової не повертає людину, що перетворилася на вовка. Це вже давно перевірено. Колискова сягає корінням у дитинство, коли малюк починає усвідомлювати себе, як особистість, як людину, от і витягує пригнічену звіром душу назад, а з нею повертається і тіло людське.

Я здригнулася, уявивши, що могла залишитися у вовчій шкурі назавжди. Ні, вовчицею я почувалася просто чудово, нічого не можу сказати, але я хочу бути людиною!