Глава 22. Перевертень.

- А-а, а-а, а-а, а!

  А-а, а-а, а-а, а!

  Баю-баюньки-баю,

  Не лягай ти на краю!

  Прийде сіренький вовчок

  І укусить за бочок!

  А-а, а-а, а!

Я - божевільна... Чоловічий голос співає мені колискову, але цього не було і не могло бути навіть у моєму дитинстві! Дідусь жив далеко, я вперше побачила його у п'ять років. Батько пішов з дому, коли я лише народилася. Навіть не знаю про нього нічого. Коли з'явився вітчим, мені було десять. У моєму житті не було чоловіка, який міг співати мені колискову! Але голос дуже приємний, заспокійливий, обволікаючий. Незнайомий. І я відчуваю, що лежу на теплих колінах, а сильні впевнені руки притискають моє тіло до себе, трохи похитують.

- А-а, а-а, а-а, а! А-а, а-а, а-а, а! – Вивірена століттями мелодія колискової заворожує і заспокоює. – Ти – людина, маленька вперта людина... А-а, а-а, а-а, а! Красива, тільки виснажена до краю, дівчинка! А-а, а-а, а-а, а! Дуже гарненька дівчинка!

Та знаю я, що дівчинка, тільки чому це я виснажена до краю?! Потрібно підвестися і подивитись на себе. Потрібне дзеркало!

- А-а, а-а, а-а, а! Маленька негідниця, вставай!

Ах, то він ще й обзивається! Я обурено піднімаюсь, відкриваючи одночасно очі. Ба! Точно! Лежу головою й плечима на колінах у зовсім незнайомого чоловіка, який мене заколисує, мов малу дитину... але, водночас, змушує підвестися.

- Ти хто? - Схопилася я на ноги, захиталася, ледь не впала, але незнайомець вправно підхопив мене і посадив у крісло навпроти. А крісло не просте, а гойдалка, як було у бабусі, у селі.

Серце, що затарабанило від різкого вставання, почало вщухати, і я змогла розглянути чужинця. Це був високий чоловік років тридцяти, на диво добре складений, ніби над ним попрацювала ціла команда генетиків. Темне волосся, в якому де-не-де видніються срібні волоски, зачесані назад і стоять пишною гривою. На приємному мужньому обличчі американська посмішка, як на рекламі зубної пасти, високі вилиці, жовті очі трохи примружені, через що в куточках розбігається сіточка дрібних зморшок. Знову жовті очі, як у Полоцьких. Та й схожий на них невловимо. Тільки старший за відомих мені братів, більш мужній, більш мудрий…

- Я? Мене звуть Всеслав.

Щось знайоме у цьому імені... Всеслав Брячиславич, полоцький князь-чарівник, описаний у «Слові про похід Ігорів». А ще так звали старшого сина Яровида.