Глава 21. Вовчиця. 2.

Минуло вже кілька годин вільного прекрасного життя!

Навіщо я нюхала брудний асфальт, коли тут так добре? Вже й не пригадаю. Я поснідала дурним тетеревом, який ніби чекав на мене, токуючи на вкритій росою галявині. Після їжі захотілося лягти, поспати, виставивши під гарячі сонячні промені ситий живіт. Але не варто затримуватись тут. Неподалік міста завжди чекає небезпека. Краще бігти ще кілька годин, не зупиняючись, щоб забратися в саму хащу, де ніколи не зустрінеш людину. Там і тетеруків буде більше, і іншої смачної живності.

Так, уперед, у хащі!

Ще кілька годин... Я, здається, мала щось згадати? Не знаю... Та що мені згадувати? Тут є все, що мені потрібне для спокійного щасливого життя.

Я легко знаходжу струмки, коли я хочу пити. Дичина тут нелякана, майже не доводиться за нею бігати. Я відпочила, забравшись під стовбур дерева, що давно впало, і навіть поспала задоволена, безтурботна. Мене ніщо не відволікає, і я чудово почуваюся. Що мені ще потрібне?

Черв'ячок незрозумілої тривоги, що супроводжував мене з ранку, поступово заспокоюється і незабаром зникає. Все так, як і має бути. Хіба що...

Хіба що непогано знайти собі такого ж, як я, для компанії. Ні, мені й самій не нудно. Але десь там, вдалині, я раптово відчуваю когось, схожого на мене. І, здається, він теж мене відчув та поспішає назустріч. Що ж, я не проти.

Вперед, вперед, вперед!.. Я вискакую на галявину, а назустріч мені з іншого боку лісу вибігає величезний сірий красень. Його шерсть трохи сріблиться на сонці. Погляд яскравих жовтих очей здивований і захоплений. Хвіст його тремтить від збудження.

І моє серце радісно стискається. От і все, що мені потрібно для повного щастя. Сильний, відважний самець.

Вовк кидається до мене, але його прекрасне тіло просто в стрибку раптом перетворюється на людське.