Глава 21. Вовчиця.

Щойно мої ікла зімкнулися на шиї сплячого чоловіка, як він сіпнувся, закричав. І тут щось сильно вдарило мене в бік, змусивши випустити здобич, звалитися на підлогу, покотитися, виючи розпачливо, у куток кімнати.

Вже з кута я, підхопившись, побачила силует дівчини з чавунною сковородою в руках.

"Лала", - майнуло в голові. Я зрозуміла, що щось зробила не так. Ця дівчина, хоч вона і людина, та була доброю до мене, годувала різними смаколиками, а тепер вона сердиться. Вона навіть готова знову вдарити мене. Напевно, не варто було чіпати чоловіка. Он він сидить на ліжку, дивлячись на мене божевільними очима і потираючи рукою шию, на якій видно два садна. Майже й не вкусила, так лише, пошкрябала, хоч смак крові відчула, незвичайний, терпкий.

Зовсім він і не смачний. "Циган", - пролетіла думка. Так, і дівчина пахне схоже, теж циганка. Значить, теж несмачною буде. Та й не чіпатиму я її після того, як вона мені давала їжу зі своїх рук.

Піду я від до них. Так буде краще.

Я одним стрибком вискочила у відкрите навстіж через літню спеку вікно і рвонула до лісу.

Ось де роздолля! Ось де воля! Не тисячі, а мільйони запахів, звуків. І вони вже не дратують, як раніше. Я просто біжу, часом опускаючи голову до землі, насолоджуюсь рухом пружних міцних м'язів, що перекочується під шкірою. Насолоджуюсь картиною світу, який, незважаючи на сутінки, став чітким, виразним, образним. Так, я вже насолоджуюсь звуками та запахами, тому що вони вибудовують у моїй голові 3D зображення, і я на кілька кілометрів навколо знаю, де пробирається під землею миша, де куйовдиться у своєму гнізді птах. А ще цей величезний ясний місяць у небі, від якого грає кров і хочеться бігти, жити, насолоджуватись… І це просто чудово!

Тільки їсти хочеться дико. Слід визначити, які запахи приведуть мене до здобичі…

Стоп! Я - людина! Я майже забула про це, п'яна новими відчуттями. Я – Стелла, Горобчик. Мене вкусив перевертень, і я перетворилася на вовчиця. І хоч як це гарно, та я мушу повернутися в маєток. Там мені допоможуть. Там Рад. Там Влад. Там Мстислава та Іскра. Вони знають, як мені повернути себе. Справжню. Людину. Вони навчать мене обертатися не через те, що місяць у повні, а з власної волі. Хтось казав, що у першому обороті можна застрягти у тілі звіра назавжди. Полоцькі... Вони перевертні, вони мені допоможуть. Тільки як мені потрапити до них?

Дякую моїм новим відчуттям, завдяки ним я легко можу знайти ту дорогу, де сталася аварія.

Я розвертаюсь і біжу назад. Мені не треба до лісу, хоч він і манить мене. Мені треба до міста. І швидше.

Потужні лапи несуть мене, немов чорну блискавку, що мелькає серед дерев. Так, я знаю, куди треба бігти, але що ближче до міста, то важче стає. Приємні запахи природи перебивають сморід бензину, газу, металу, гуми та інших неприємних речей, що буквально вбиває нюх. Очі сльозяться і далекі ще звуки міста, що прокидається, ріжуть вуха. Добре хоч, що дорога, де сталася аварія, пустельна.

Ось я й на місці. Тут уже немає нічого, окрім прим'ятої трави, що нагадувало б про аварію, але запахи відновлюють картину події у всіх подробицях. Так, все так, як і розповідав циган. Тут стояла моя машина після циркового кульбіту, звідси мене витяг Всеволод, поніс у свій автомобіль, ось його слід... Ось тут до нього приєднався Рад, він рухався ривками, шкутильгав, і був поранений, бо відчуваю запах його крові. Його поранило вибухом, бо він був найближче до мене. Я відчуваю запах вибуху, але не можу зрозуміти його природи.

Я біжу за запахом братів Полоцьких всього кілька десятків метрів, і слід обривається. Ні, він продовжується, але не в нашому просторі, а в іншому, куди мені немає доступу. Туди ж йдуть сліди перевертнів.

Я сідаю прямо на асфальт і починаю вити, відчайдушно, тужливо, безвихідно. Все живе стихає в окрузі, намагається сховатися, причаїтися. Свідком мого «концерту» залишається один лише круглий безпечний місяць, що повільно котиться за обрій. Так, йому теж час ховатися, йти зі небесного простору у своє лігво, бо з іншого боку небо починає сіріти під першими променями ще невидимого сонця.

Звуки та запахи дороги та близького міста мучать мене, і я зриваюся з місця. Геть, геть! Назад, до лісу! Туди, де під лапами не твердий смердючий асфальт, а шовковиста трава, де повітря пахне не бензином, а ялинками та квітами. Де можна спіймати зайця, який зовсім недавно проскакав за кілька кілометрів від мене, або дурного тетерука, який, розпушивши хвоста та розставивши крила виконує традиційну ранкову пісню, не помічаючи нікого й нічого. Там чекає на мене їжа, а я така голодна...

І ліс зустрічає мене, мов рідна домівка, бере у обійми, ніжить і пестить.

Минуло вже кілька годин вільного прекрасного життя!

Навіщо я нюхала брудний асфальт, коли тут так добре? Вже й не пригадаю. Я поснідала дурним тетеревом, який ніби чекав на мене, токуючи на вкритій росою галявині. Після їжі захотілося лягти, поспати, виставивши під гарячі сонячні промені ситий живіт. Але не варто затримуватись тут. Неподалік міста завжди чекає небезпека. Краще бігти ще кілька годин, не зупиняючись, щоб забратися в саму хащу, де ніколи не зустрінеш людину. Там і тетеруків буде більше, і іншої смачної живності.

Так, уперед, у хащі!

Ще кілька годин... Я, здається, мала щось згадати? Не знаю... Та що мені згадувати? Тут є все, що мені потрібне для спокійного щасливого життя.