Глава 20. Місяць у повні.

Я провела у Григорія у мисливському будиночку ще три дні. Самопочуття було начебто і не погане, але слабкість моторошна. Та й відчуття, що щось повертається всередині, не минало. Може, зашкодила якийсь внутрішній орган? У лікарню не хотілося - жах. Та й, якщо логічно міркувати, якби було щось серйозне, то мені вже давно стало б погано. А я свідомість не втрачаю, голова не паморочиться, значить, внутрішньої кровотечі немає. Мабуть, через струс отримала, як би мовити, забій внутрішніх органів. А з цим у лікарні чим допоможуть? Компрес на печінку не поставиш. Нічого, я, хоч і дрібна, але міцна. Організм і сам згодом відновиться. Адже не болить нічого – це, гадаю, головне.

Лала була з нами постійно, напевно, щоб я не боялася залишатися з Григорієм наодинці. Хоча він, правду кажучи, дуже змінився, ніяких жартів, натяків чи намірів, як раніше. Ми говорили про усе і ні про що, грали в настільні ігри, яких Гришко привіз цілу купу, дивилися фільми чи читали книжки. Мені навіть почало все це подобатися.

Головне, що я вже не вважала сина циганського барона безжальним вбивцею, і тепер він мені здавався досить таки приємним співбесідником та компаньоном. Лала смачно готувала, мене дуже зацікавила циганська кухня, про яку я до цього й гадки не мала. Завдяки кочовому способу життя циган у минулому, вона ввібрала в себе найкраще з інших національних кухонь, але не втратила і своєрідності. Дуже сподобався мені хабе мелало – «темний» суп на м'ясному бульйоні, з баклажанами, ситний, насичений, запашний. Кашу хивіций із кукурудзяного борошна чудово доповнювала курятина, приготовлена ​​з великою кількістю зелені. Замість хліба Лала смажила прісні коржики. А на десерт завжди були пироги сив'яко з начинками із сиру з маком чи сухофруктів. Апетит у мене виявився напрочуд чудовий, що теж підтримувало мій намір до лікарні не йти, хоч Гришко і пропонував перевіритись. Якщо щось не гаразд, то у людини апетиту ніякого не буде, а я тільки те й роблю, що жую, Лалу нахвалюючи. Погладшати, з моїми «горобиними» габаритами мені не загрожує, то чом би і не посмакувати?

Але все добре не може тривати вічно. Я ж розумію, що відволікаю Григорія та Лалу від справ. Вони зараз весь свій час, усю увагу мені віддали, настала пора і честь знати. Про це я і сказала своїм друзям (так, не побоюсь вже це слово вжити) за вечерею:

- Лал, знову все неймовірно смачно! - Я, не соромлячись, вимочувала коржом м'ясну підливу. – І я дуже-дуже вдячна вам за допомогу, дорогі мої, за те, що підтримали, не кинули. Допомогли мені свободу повернути... Мені вже краще, думаю, що завтра можу поїхати додому.

Обличчя Лали й Гришка вмить змінилися, ніби змарніли враз.

- Ми думали, ти довше погостюєш у нас… - Молода циганка поклала долоню на мою руку. - Тебе щось не влаштовує?

- Ні, що ти?! Мені дуже добре у вас! Краще, ніж будь-якому курорті! Але ж не можу я так зловживати гостинністю...

- Ти можеш залишитись у нас навіть назавжди, ми тільки раді будемо, - Лала дивилася мені у вічі своїми чорними, глибокими очима, а Гришко просто мовчав, напевно, не хотів мені суперечити.

- Дякую, звичайно, але мені додому час.

- Ні, не відпущу, - Лала ніжно обійняла мене.

- Як Стелла вирішила, так і буде, – Григорій потягнув сестру за руку. - Просто знай, Горобчику, що тут тобі завжди раді. Якщо станеться так, що коли-небуть буде потрібна будь-яка допомога – телефонуй. І приїжджай у гості у будь-який час, навіть без причини, просто так.

- Добре, Гришо, дякую за запрошення. Думаю, я скоро почну нудьгувати за супом хабі та пирогами... А головне, за прекрасними вечорами та довгими розмовами, за вашою компанією... То ти мене відвезеш завтра до міста, на вокзал?

Циган кивнув:

- Так, Горобчику, після сніданку.

- І... грошей на квиток займеш?

- Я просто куплю тобі білет, куди скажеш. Для мене це – копійки.

- Тоді... я ляжу сьогодні раніше. Ось пиріг тільки доїмо.

Ми, звичайно, могли провести і цей вечір разом, але мені щось стало не по собі. Образилися, мабуть, Лала та Гриша, бо сухо побажали добраніч і розійшлися по своїх кімнатах.

А я повільно дожовувала пиріг із родзинками та курагою, роздумуючи, в чому річ. Нічого не болить, але тривожно, на серці наче кішки шкребуть. Я не хочу їхати? Через це?

Чи сумую за старим маєтком Полоцьких, де не можуть заспокоїтися Радобор і Всеволод. А може, вже заспокоїлися і забули про мене? Чому так важко зрозуміти саму себе? У моїх думках постійно виникає то один, то другий з братів Полоцьких. Я сама боюся зізнатися, хто мені більше подобається...

Хто? Рад? Влад? Я не знаю...

А може, я починаю закохуватись у Гришка? Він виявився зовсім непоганим, з ним весело і цікаво.

Та ні... Мені з ним добре, як із другом...

Ох, як же все заплутано...