Глава 19. Поліна. 4.

Поруч підсіла Лала, принесла тацю з тарілкою паруючого ароматного супу, поцокала язиком:

- Друзями? Не знаєш, ти, Стелло, як Гриша бісився, коли Радобор тебе викрав з весілля. Ти така гарна була у білій сукні… Її з Парижу особисто для нареченої циганського барона привезли. І тут таке… Змарнів так, схуднув навіть. Знав, що маєток Полоцьких зачарований, шлях до нього закритий. По всій окрузі роми чатували, чекали, коли хтось із перевертнів з'явиться. Кілька днів взагалі ні слуху, ні духу. Думали вже, що Рад убив тебе, тільки по-справжньому, не як Поліну. Гриша волосся на собі рвав.

- Хей, Лало, досить. Волосся ще достатньо залишилося, - погладив себе по голові син циганського барона, та й «схуд» якось до нього не липнуло, міцненький він, нічого не скажеш. - Але похвилюватися довелося. Коли мені доповіли, що Рад у місто приїхав, я бігом у свій кросовер, хлопців як у рукавичку, завантажив і за ним. Але він говорити зі мною не захотів, бо нас багато було, а він один, тому вирішив втекти. І майже втік. Аж раптом, немов з нізвідки, «нісан», прямо перед колесами виринув – і в кювет. Від джипа мого ухилився, а «субару» Радобора зачепила його задок. «Нісан» кілька разів перекинувся, поки на ноги став. Ми туди, а там – ти. І, повір, ми б тебе забрали, нас десятеро було, а він один. Але з того ж «нізвідки» вилетів пікап, а з нього перевертні посипалися, у вовчій своїй іпостасі, і Влад – за кермом. Але до бою так і не дійшло. Щось як рвонуло, то всі, хто ближче до твоєї машини був, розлетілися в різні боки. Я перелякався до смерті, думав, що бензобак зірвався, але ні, автівка – ціла. Чи не знаєш, що це було?

Я тільки похитала негативно головою.

- Ось і я не знаю. – зітхнув Гриша.

- Хтось постраждав від вибуху?

- Ні, всі цілі. Перевертні, вони відновлюються мало не миттєво. А роми – народ міцний, синці та садна не рахуємо. Ось тільки в перші хвилини після вибуху почуття було, наче контузило. А Влад, він ще не встиг зі свого пікапа вилізти, так на нього майже й не подіяло. Поки ми до тями приходили, він тебе разом із братом з «ніссану» витягнув, у пікап пересадив і навтьоки. Вовки за ним у «нікуди» пірнули, а нам туди ходу немає, довелося повертатися додому. Я ще більше переживав, адже не знав, наскільки ти в аварії постраждала.

- Як бачиш, обійшлося.

Гришко глянув на мене якось підозріло примруживши очі, пом'явся трохи і промовив:

- Я тебе ще одне запитати хочу...

- Запитуй.

- Може, питання моє здасться дивним... Але надто вже підозріло, що ти після такої аварії ціла-цілісінька... Тебе Рад чи Влад не кусав?

- Що?! – Я засміялася навіть. - Ти хочеш сказати, що мене перетворили на вовкулаку?

- Чи бачиш, перевертні мають закон, який забороняє обертати людей. Та й не так просто це зробити. Від звичайного укусу нічого не станеться. Для звернення потрібно прокусити артерію, щоб слина з її генетичним кодом прямо в серце разом із кров'ю потрапила, інакше сам організм її сприйме як загрозу і по дорозі знищить.

- Ні, - похитала я головою, - звісно, ​​ні. Ночами не вию, зубами не клацаю. А аварія... Просто пощастило, інколи так буває.

- Тоді все чудово! – повеселішав Гришко. – Я й сам сподівався, що не посміють вони порушити закон, суворо у них з цим. Давай тоді їж суп і відпочивай. Тобі треба відновитись і набратися сил.

Я кивнула і потяглася до ложки. Суп і так уже лоскотав ніздрі, закликаючи його спробувати. Хмикнула, хитнувши головою: ну Гришко і придумав! Він побоювався, що я стала перевертнем? Яка нісенітниця!

В пам'яті раптом майнуло, як після аварії наді мною схилялися брати Полоцькі, і як блискавкою пробила біль на зап'ясті. Я мимоволі глянула на руку. Та ні, нічого, гладка шкіра. Просто в мене був шок через удар, ось і здалося...