Глава 19. Поліна. 3.

І як я можу перевірити, що Поліна жива?

- Як? – підняла я на Григорія сповнені надії очі.

- Дуже просто.

З цими словами циганський баронет дістав смартфон і пролунав характерний звук виклику. Через хвилину на екрані з'явилася миловидна молода жінка, русява, з короткою стрижкою. Вона весело помахала рукою, нахилилася і витягла, мабуть, із колиски, десь піврічну дитину.

- Дороті, а ну-мо привітайся з дядьком Гришею!

Щокаста мала пирхнула і потяглася до матері, обхопивши її за шию.

- Не в настрої наша панночка, не виспалася, напевно, - знизала плечима жінка. – А ти там як? Як Лала?

- Чекай, - перебив її Грицько, - я тебе зараз зі Стеллою познайомлю, можеш їй усе говорити, як є. Вона теж у лапи Полоцьких потрапила.

Дівчина посадила доньку, що почала капризувати, в колиску і подивилася, посміхаючись, мені в очі:

- Стелла, значить?

- Так, а ти...

- Поліна. Та сама, яку поховали два роки тому. Тільки завдяки Гриші та Лалі я зараз вільна та щаслива! Я одружена з прекрасним чоловіком, якого  зустріла і полюбила. У нас чудова дочка. Незабаром до нас переїдуть мої батьки.

- А Рад? Ти його не любила? Адже ти за нього заміж збиралася!

- Рад?.. Він добрий. Але він не мав права приховувати від мене, що він і вся його родина – перевертні. Та ще й прокляття це... Ми все одно не змогли б жити разом. Обоє були б нещасними. І я, і ти заслуговуємо на кращу долю. І ми маємо право вибору. Так що дякуй Григорію, якщо він тобі допомагає, і біжи, Стелло, біжи від Полоцьких!

Я кивнула і розгублено передала смартфон Гришкові. Він перекинувся з Поліною ще кількома фразами і вимкнув смартфон. А в мене в голові не вкладалася нова інформація. Невже це правда?

А чому б і ні? Чому я беззастережно повірила у версію про вбивство? Адже я знала Григорія, цілих п'ять років ми були дружні. Так, він міг організувати викрадення, але вбивство... Та й сенс? Чому ми приймаємо першу почуту версію за істину і навіть не намагаємося її перевірити хоча б ще раз? А Поліна, ось вона, жива, здорова. І щаслива.

- Гриш... Але ж ти розумієш, що через цю історію родина Полоцьких просто ненавидить тебе! Ти для них – ворог номер один! Холоднокровний вбивця!

- А що поробиш? - розвів руками син циганського барона, посміхаючись.

- Але тепер, коли Поліна в безпеці, ти міг би сказати Радові правду.

- А він би мені повірив?

Я задумалась:

- Напевно, ні.

- Навіть у поліції, у вищих ешелонах, - Гриша тицьнув пальцем у небо, - відомо, що Поліна жива і за кордоном. Думаєш, чому проти мене не порушили справу? Крім того, нам потрібні були документи, дозволи. Просто їм добре заплатили за мовчання. Усю цю виставу з похороном було розіграно спеціально для Полоцьких.

Я в цілковитій розгубленості. Вважала Григорія справжнім злочинцем, жахливою людиною, а тепер він по відношенню до Поліни, якій допоміг просто по дружбі, вивалив купу грошей, зіпсував собі репутацію, виглядає справжнім героєм. Та й помилку з моїм викраденням усвідомив, навіть вибачився.

- І що далі було?

- Інститут мені, зрозуміло, довелося кинути. Вчитися поряд із Радом не було можливим. Та мені й без різниці. Потрібна ця економіка синові циганського барона, як корові сідло. Шуму, звісно, ​​було. Розумні люди і ті, хто мене знав, звісно, не повірили у звинувачення у вбивстві, але ж і дурнів довірливих вистачає. Загалом, вирішив я поїхати в інше місто і вступити на журналістський факультет, так ми з тобою в одній групі й опинилися. Все просто. А далі ти й сама знаєш. Ти мені завжди подобалася, з самого початку, але чомусь стверджувала, що ми лише друзі. Поки поряд були, нічого, а як подумав, що ти поїдеш, і більше я тебе не побачу, мов збожеволів. Ось і зважився на це викрадення. То ти прощаєш мене?

- Гаразд. Якщо більше нічого подібного не викинеш.

Гриша важко зітхнув, опустивши голову:

- Залишу собі надію добитися твоєї прихильності іншими способами: підтримуючи тебе і допомагаючи безкорисливо.

- Ось, можеш, якщо захочеш. Тоді залишаємося друзями, – я простягла руку.

Григорій обхопив мою долоньку своїми ручищами, злегка стиснув:

- Друзями, Горобчику, просто хорошими друзями.