Глава 17. Загадкова розмова. 2.

                                  * * *

Наступне повернення у реальність було зовсім іншим. Спочатку я відчула тіло, все, повністю, кожен нерв, кожен капіляр. Болю не було, але здавалося, що щось величезне перевертається в мене всередині, змушуючи кричати довго, відчайдушно. Але й кричати я не могла, голосові зв'язки здавалися атрофованими, а язик розпухнув і не хотів навіть ворушитися. Я навіть не пам'ятала, хто я і що зі мною сталося. Але стан був просто жахливим!

Потім я відчула, як моє тіло обтирають вологою тканиною, і... Краще вони цього не робили б! Шкіра стала чутливою, наче її вивернули навиворіт, хотілося вирватися, втекти, але не вдавалося навіть ворухнутися.

- Горобчику! Горобчику! Що сталося?! - Жіночий голос, знайомий, спливає ім'я Мстислава.

І ще з'являється усвідомлення, що Горобчик – це я, яке дивне ім'я...

- Що сталося?! Я запитала!

- Аварія… - Знайомий чоловічий голос, із закутків пам'яті, яка десь ховається, виникає ім'я Рад і образ молодого чоловіка, вродливого, але не солодкою, а справжньою чоловічою красою, трохи грубою і брутальною, тільки очі сумні-сумні. – Я повертався додому… За мною їхав Гришко, точніше, поруч зі мною, по зустрічній смузі. А тут вона... у твоїй машині.

- Ти привів за собою Гришка?

- Це було у прикордонній смузі. Ще кілька секунд – і я зник би для нього, пірнувши у просторовий коридор. Я тому й не зміг уникнути аварії, бо вона вискочила з невидимого коридору за пару секунд до зіткнення! Та ще й на моїй смузі! Видно, вона нас бачила і хотіла звернути у кювет…

- Виходить, ти її збив?

- Так... Машина пішла шкереберть... Вона отримала серйозні поранення...

М'яка жіноча рука взяла мене за зап'ястя:

- І ти зробив ЦЕ?

- Ні, ЦЕ зробив Влад.

- Владе, ти?..

- У мене не було іншого виходу! – знайомі нотки м'якого приємного голосу викликають із пам'яті образ іншого чоловіка, схожого на того, кого називали Радом, але з веселими іскорками в очах, щоправда, зараз його голос теж стривожений і сповнений невимовного болю.

- Але ж це проти правил!

- Інакше вона б померла...

- Що тепер буде? - Жінка опустила мою руку мені на груди. - Що ж тепер буде?

- Поки ніхто не знає – нічого, - голос Влада. – Спершу треба, щоб вона вижила. Якщо вона виживе, і про ЦЕ стане відомо – назначать суд. Я зможу відстояти свою правоту, були виняткові обставини.

- Бідолашна дівчинка... До повного місяця всього кілька днів! Їй буде дуже важко...

- Ми будемо поряд і допоможемо. Головне, що рани затяглися, ушкодження зникли. Це – добрий знак. Гадаю, і з рештою буде лад.

- Не треба було Раду її сюди тягти ще того разу, коли він забрав її у Гришка, я як відчувала, що це принесе в наше життя розлад і великі неприємності.

- Вже пізно шкодувати про те, чого не змінити.

- Тепер... - голос жінки тремтить. - Тепер, Владе, вона - твоя обраниця? Ти ж приніс її у дім!

- Ні, вона моя! – у голосі Рада проривається гнів. – Я першим приніс її!

- Так, і тоді вона була твоєю обраницею! - Голос Мстислави твердий, як алмаз, що ріже скло. - Але вона втекла, і тепер її приніс Влад, тим більше - він дав їй життя.

- Це нічого не значить! – Рад зірвався на крик.

Але його зупинили сказані спокійним тоном слова Влада:

- Я не назву її обраницею, і тобі не раджу. Я не хочу, щоб Горобчика торкнулось прокляття, не хочу, щоб вона народила дитину, а потім залишила її і страждала все своє життя. Вона не заслуговує на таку долю. Правильніше було б відпустити її...

Жінка тяжко зітхнула:

- Але тепер, коли вона – одна з нас, ми вже точно не можемо відпустити дівчину! Хіба ти не розумієш цього, синку?

- Ми допоможемо їй... Допоможемо адаптуватися, навчитися контролювати звіра, допоможемо влаштуватися у суспільстві. Але пару нехай шукає в іншій родині. Від нашої, проклятої, їй варто триматися подалі...

- Це твій вибір, а я не хочу від неї відмовлятися! – голос Рада.

- Ох, наробили ви справ, хлопчики... І... Я ж добре вас знаю! Мені здається, що ви щось не домовляєте! Владе?

- Так... Було дещо зовсім незрозуміле... Коли машина вже зупинилася, і ми поспішали на допомогу Горобчикові, раптом пролунав вибух і всі розлетілися в різні боки. Але це не машина вибухнула, розумієш? Машина ціла. І я не розумію природи цього вибуху...

- Це дивно... - У голосі Мстислави лунала тривога. - Схоже на магічне втручання, але дівчинка - не відьма... І більше нікого ви там не бачили?

- Ні.

- Гаразд, вирішуватимемо проблеми в міру їх надходження, а мені здається, що це далеко не кінець історії.

Я практично нічого не зрозуміла з цієї сумбурної розмови, але принаймні до мене почала повертатись пам'ять. Я згадала людей, які розмовляли коло мене, згадала про те, хто я така, і про викрадення. Тільки чомусь ніяк не могла вникнути в суть розмови... Якийсь театр абсурду.