Глава 16. Аварія.

Обіцяні три години до міста добігали кінця, а я так і мчала трасою в абсолютній самоті. Де ж це в нашій країні такі пустки величезні та незаселені? Навіть луки не розорані під поля? Чи я реально в якійсь просторовій «кишені», що приховує особняк Полоцьких від зовнішнього світу? Думки мої хиталися, немов маятники величезних годинників, то майже схиляючись до містичного пояснення всіх незрозумілих мені фактів, то повертаючись до витоків завзятого матеріалізму.

Втім, мені вже набридла ця одноманітна їзда. Машинка, звичайно, кльова, але краєвид не змінюється! Від цього навівало дрімоту і починали злипатися очі. І коли я виїду до міста? Вже здається, що ніколи...

На щастя, крім сумочки з грошима, я знайшла пакет із дволітровою пляшкою мінеральної води та ретельно упакованими у харчову плівку канапками з сиром та ковбасою. Від зневоднення та голоду не помру, але від нудьги можу хоч не померти, то заснути. Адреналін, що сколихнувся внаслідок втечі, схлинув, і ліс почав зливатися в одну суцільну смугу. Ох, зупинитися б, відпочити. Але Крася попереджала, що потрібно поспішати, щоб не зустріти Радобора, який буде повертатися цією трасою у маєток. Значить, поспішатиму. Може, пісні співати, щоб відволіктися?

Місто виринуло, наче нізвідки. Щойно дорога попереду була пустельною, і раптом на горизонті виникло щось схоже на міраж. Білі багатоповерхівки росли, мов гриби з-під землі. Нарешті! Я натиснула на газ, поспішаючи поринути у знайомий галасливий вир великого міста, будівель вітрин, машин, людей...

Також, немов нізвідки, попереду з'явилися дві чорні крапки. Авто? У міру наближення ставало ясно, що саме так,  це два автомобілі. Але чому вони їдуть поряд? Дорога не надто широка, це означає, що друга машина котить зустрічною смугою. І це ох як не добре... Але ж вони мене побачать. Побачать і перебудуються в одну лінію.

Ага. У міру наближення я вже могла розрізнити бордову "субару", що рухалася своєю смугою, і величезний чорний "Форд Екск'юршен", який, наскільки мені відомо, знаходиться на другому місці за розмірами серед позашляховиків. Він їхав зустрічною і методично «буцав» нещасну «субару», намагаючись зіштовхнути її з дороги.

Оце я втрапила! Зрозуміло, що при такому розкладі місце звільняти мені ніхто навіть не збирався. Такий кросовер, зіткнувшись з моїм скромним «ніссаном» навряд чи отримає пару подряпин, зате я або у млинчик, або, в кращому випадку,  вилечу з траси перевертом.

І що ж робити? Розвертатися вже пізно, не встигну, враховуючи швидкість, з якою летять зустрічні автівки, праворуч не зверну – товсті стовбури дерев стоять густо, наче солдати на параді... Ліворуч? Ліворуч – луки, і це – мій єдиний шанс. Я крутонула кермо вліво, заверещали гальма, «нісан» блискавкою перетнув дорогу і звернув у кювет. Тільки б встигнути... Я натиснула на газ, але «субару», що летіла на величезній швидкості, таки зачепила задок мого «ніссана», змусивши його підскочити і покотитися стрімголов у бік лісу. Я навіть збагнути нічого не встигла, та й злякатися теж. Різкий викид адреналіну милостиво не дозволив мені відчути болю, і коли автомобіль, перекинувшись пару разів, зупинився нарешті обличчям у бік дороги, я, ніби в тумані ще бачила, як з вереском гальмує бордовий «нісан», як вискакує з нього Радобор, щось кричить і розмахує руками, як підкочується чорний джип, як висипає з нього з десяток циган із битами та батогами. Начебто майнуло обличчя Гришка...

Але все це було лише привидами, що виникають у свідомості, що відключається.

Чому я так вирішила? Тому що далі я побачила цілу зграю вовків, які щирили довгі білі ікла, і циган, що повільно відступали, а цього просто не могло бути...

Значить, глючить... Я простягла руку, намагаючись дотягнутися до своїх глюків, як раптом попереду щось вибухнуло і стрімголов у різні боки полетіли вовки, цигани... Немов у сповільненій зйомці чи мультфільмі. Мені навіть смішно стало.

Я спробувала розсміятися, видала лише приглушений хрип і світ вимкнувся.