Глава 15. Несподівана допомога.

Я не помилилась. Красиміра увірвалася до приміщення розлюченою фурією. І те, що я замикалася із середини, її навіть не загальмувало. Вона, точно, вирішила зі мною покінчити, прибрати, так би мовити, суперницю. Я приготувалася захищати своє життя до останньої краплі крові. Чи просто закричати? Влад казав, що його вікно знаходиться над моїм, і він почує?

Але кричати не довелося. Хоч Красиміра виглядала злою, але вбивати мене на місці вона, явно, не збиралася. В її руках не спостерігалося жодної зброї, а її довгі манікюри не витягувалися, перетворюючись на пазурі хижака.

Вона зупинилась на порозі, подивилася на мене з усією зневагою, яку тільки змогла зобразити, і прошипіла:

- Ти все ще хочеш залишити цей будинок, бранка? - З наголосом на останнє слово.

Так, я не забула свого статусу. І покинути це місце бажаю зараз ще сильніше, хай навіть подобаються мені таємничі брати Полоцькі, і навіть Мстислава з Іскрою. Усередині щось піднімається бурхливою хвилею і тисне, з кожною миттю посилюючи бажання бігти, бігти, бігти. Справді, очевидно, це прокляття діє.

І що? А нічого:

- Так, я хочу повернутись додому.

- Тоді поспішай за мною, - Красиміра крутнулася на підборах і залишила приміщення.

Я кинулася за нею. Не знаю, чому вона вирішила мені допомогти, але цей шанс я не проґавлю. Точніше, знаю чому. Так, вона зрозуміла, що Рад і Влад тепер симпатизують мені, і мріє позбавитися суперниці, а допомогти з втечею – це найпростіший і найбезпечніший спосіб.

На подвір'ї нас зустріли Мстислава та Іскра. Отже, «бабська змова»?

Крася побігла відчиняти ворота. Мстислава підштовхнула мене до зеленого «ніссану» з відчиненими дверцятами. Іскра мовчки стояла за матір'ю. Я забралася в автівку і запитливо глянула на Мстиславу.

- Зараз ти виїжджаєш із воріт і прямуєш метрів триста до траси, потім повертаєш ліворуч і рухаєшся близько трьох годин до міста. Машину залишиш на вокзалі і їдеш першою ж електричкою або поїздом будь-куди. Додому краще не показуйся, влаштуйся десь подалі і не повідомляй батькам адресу. Щось придумай. Так буде найкраще для тебе. Ти – хороша дівчина, і я не хочу, щоб ти страждала.

- У мене немає грошей та документів...

- На бічному сидінні – сумочка, у ній гроші. Документів немає, але хіба не знаєш, що робити? Підійдеш до провідниці, переплатиш, потім напишеш заяву до поліцейського відділку, що сумку з паспортом вкрали на вокзалі. Документи відновиш, то не проблема. Головне зараз – виїхати звідси.

- А як же ви? Що вам буде за те, що мене відпустили?

- А ми й не відпускали, – це вже підійшла Крася. - Іскра приносила тобі сніданок і забула замкнути кімнату. Та й навіщо замикати, якщо Рад обіцяв дати тобі волю в межах двору? Мирослава зібралася з Іскрою до селища, завела машину, відчинила ворота, а Іскра все не виходила. Мирослава не знала, що ти вже не замкнена, доки вона повернулася за донькою, ти втекла. А я взагалі спала. Так склались обставини. А тепер ти їдеш дуже швидко, не зупиняючись і не озираючись, наче за тобою женеться зграя скажених псів. Зараз Рада вдома немає, він помчав у місто, щоб перевірити, чи ти брехала йому щодо стосунків з Гришком. Ти не повинна зустрітися в дорозі з Радом, коли він повертатиметься! Хоч він і поїхав нещодавно, і в місті має затриматися, доки з'ясує, що йому треба, але ти поспішай. Інакше... Другого шансу не буде.

Усі продумали, значить...

- Прощавайте і... дякую.

Красиміра лише посміхнулася задоволено, все виходить за її планом. Мстислава стримано кивнула, а Іскра ледь кивнула і махнула долонькою, ховаючись за матір'ю, на очах її бриніли сльози.

То що ж, полон завершений, починається гонка. Такі ось ігри.

А я? Адже всіх просила відпустити мене, допомогти втекти, гнівалася за відмови. А зараз, коли моє бажання збувається, раптом відчуваю якусь порожнечу, навіть не хочеться їхати... Ніби залишаю тут щось… щось важливе…

Дурниці!

Я вирулила за ворота і натиснула на газ. Навколо тільки миготіли стовбури дерев, ліс був не молодий і не старий, з густим підліском і розсипом дзвіночків узбіччям. Невдовзі я виїхала на трасу. Праворуч, як я зрозуміла, селище, а мені ліворуч. Я крутонула кермо. Дорога була пристойна, я набрала хорошу швидкість і вже могла трохи відволіктися і оглядітися.

Праворуч впритул до дороги підходив ліс, тут він був уже набагато старший, стовбури дерев пристойної товщини і росли напрочуд густо. Зліва тяглась низина, і теж ріс ліс, але вдалині, а вздовж дороги розкинулись луки. Водій я - не дуже, але траса здається не дуже жвавою. Точніше, поки що жодної автівки я не зустріла. Впораюсь.

Ось вона, довгоочікувана свобода! І чому я не відчуваю особливої ​​радості? Одна моя частина рветься покинути це місце назавжди, а інша, ніби прив'язана гумовою стрічкою, яка розтягується-розтягується, і не знаєш, чи лопне, чи потягне тебе назад.

Щодо Красиміри усе зрозуміло, вона не мені, вона собі допомагала. А ось Мстислава навіть не збиралася виступати проти сина і мене відпускати. Як вона наважилася? Чому змінила рішення? Та ще й Іскру втягнули у цю справу. А Влад? Цікаво, він нічого не знає чи просто не захотів прощатися? Чи йому однаково? Прикро якось...