Глава 14. Таємниці Елізабет Бейлер.

Прокинувшись, насамперед я кинула погляд на вікно. Собаки вже не було видно, я навіть засумнівалася, була вона чи мені наснилося.

Судячи з усього, ще досить рано, хоч і надворі вже світло. У цей час року світає на початку п'ятого, тож до настання повноцінного ранку, якщо я вже виспалася, можна почитати. Я сходила в душ, одягла сукню, яку мені принесли замість тієї, весільної і полізла під диван.

Витягнувши щоденник, вмостилася зручніше і продовжила читання. Краще вже зайнятися чимось корисним, ніж крутити у голові всякі непотрібні думки.

«Але хіба можна перетнутися двом таким силам потужним, як наша та Полоцьких? Тільки ніхто мене вже не питав. За велінням Гліба наклала я чари невидимості та нетлінності на маєток його. Та тільки й не подумав він відпустити мене після виконаної роботи. Побачивши мене, почувши мою силу, силу природну, відьомську та солодку, залишитися звелів. Опоїв він мене, молоду та нерозумну, сили позбавив і спокусив промовами солодкими та ласками пристрасними».

Отакої! Мабуть, і справді, історія повторюється. Полоцькі продовжують спокушати гарних дівчат. Та тільки я не відьма, і я не повинна піддатися на спокусу, як ця Елізабет!

«Коли прийшла я до тями і зрозуміла, що сталося, то прокляла його. Весь рід його до останнього коліна. Крикнула в гніві, що весь рід його не знатиме любові взаємної, що кожного чоловіка в роді, тим чи іншим шляхом, покине кохана, і тільки тоді впаде прокляття, коли відьма, що прокляла, сама повернеться, бо ще тоді вирішила я, що втримати мене у Полоцьких ніхто не зможе».

І навіщо проклинати весь рід? Несправедливо це якось. І дивно. Що, коли прокляття досі діє? Якщо так, якщо це реально і можливо, то Рад - не маніяк і не божевільний, просто зайшло на нього через пережиту травму певне затемнення. Тим паче, коли прокляття стосується усіх чоловіків роду і немає навіть надії на взаємне кохання та щасливе сімейне життя… Привабливий він, мені подобається, нічого не можу сказати. І брат його, Влад, теж подобається, може, у нас і вийшло б щось, якби ми одне одного краще пізнали. І все ж таки в голові одна думка, що треба йти звідси і йти назавжди...

«Але взяв Гліб мене в полон, і тіло моє, і душу. А щоб не нудьгувала я за життям вільним, звелів у підвалі влаштувати мені кабінет, куди перенесли всі речі мої та чарівні книги».

Ну, от я ж і думала, що так буде! Не відпустив викрадач відьму. Невже закохався? Та й Елізабет, гадаю, Елізабет у Гліба. Якщо він був такий гарний, як сучасні брати Полоцькі, то нічого дивного в тому немає. Мені й зараз обидва вони жах як подобаються. Добре, що мені цей щоденник у руки потрапив та очі розкрив. Із проклятими краще не зв'язуватися. Мені, й справді, потрібно тікати якомога швидше і якомога далі.

«А я тієї ночі зачала. Зрозуміла я потім, що на свій рід прокляття наклала, але було вже пізно. Силу прокляття мого відчули мої рідні і прийшли за мною, створивши чарами прямо в обитель мою підземний хід, оскільки зовнішній захист оминути було неможливо. Прийшли за мною мати моя, дві тітки та старша сестра, могутні відьми. Але, відчувши, що насіння Полоцького вже дало паросток, звеліли залишатися, поки не народиться дитина».

І що це виходить? Що ця родина – саме та гілка Полоцьких, що пішла від князя Гліба та відьми Елізабет? Цікаво дівки танцюють...

А на самому початку відьма писала, то той, хто читає щоденник - прямий її нащадок? Щось я зовсім заплуталась…

«Що сказати тобі, моя дорога пра-пра-пра... внучка. За дев'ять місяців я встигла полюбити і тисячу разів пошкодувати, що не зможу залишитися. Гліб виявився не тільки гарний зовні, як язичницький бог, а й пристрасний, і ніжний, і гарячий, і добрий. Я стала його дружиною, нехай не вінчаною, ні моєму, ні його роду християнські звичаї не підходять, але дружиною нареченою, обраною, коханою та люблячою. Але щомиті я пам’ятала, що маю розбити серце Гліба, залишити його згідно власного прокляття».

Он воно як! Сама прокляла, сама і постраждала... Треба тікати, доки я ще нікого не полюбила так сильно, щоб потім все життя страждати. Адже не покохала, га?

Я знов схилилася над щоденником Елізабет Бейлер.

«Сьогодні я народила чудового хлопчика. При тому, що відьми народжуюсь лише дівчаток! Кров Гліба виявилась могутнішою за мою силу. Мій син! Це крихітне диво! І нехай у ньому кров Полоцьких, хай навіть він отримає їхні здібності, я люблю його. Але днями, коли я стану на ноги, за мною прийдуть відьми. І я вже не можу цього змінити. Якщо я захочу залишитись, буде війна. Підніметься весь мій відьомський клан, а він зараз досить сильний. Заради спокою Гліба, мого коханого, та сина мого новонародженого Ростислава, я піду. Тепер самотність – не лише прокляття Полоцький, а й моє. Я вже знаю, що мене відвезуть до іншої країни, я вже знаю, що мені вибрали гідного чоловіка, матиму нову сім'ю, дітей. І я ніколи більше не побачу ні Гліба, серце моє, ні синочка...»

Навіть шкода її, нерозумну. Виходить, Елізабет потім вийшла заміж, народила дітей, і я можу, дійсно, бути її далеким нащадком. Щоправда, здібностей у мені – ніяких, та це не має значення. Відьма писала, що побачити і прочитати щоденник може лише той, у кому тече кров Бейлер… Тоді виходить, що Влад і Рад – мої родичі? Щоправда, дуже-дуже далекі... І про які здібності Полоцьких вона згадує?