Глава 13. Радобор. 3.

Знову, знову, знову одне й те саме! Цей навіжений не віддасть грайку просто так!

- Але чому?! – мало не підскочила я, бо надія, як прокотилася, так і поринула у чорну прірву.

- Через дядька Борислава, - незворушно видав пояснення Рад. І у цьому моя вина. Я надто йому довіряв, подумати не міг, то він піде на таке...

- Так часто буває. Ми хочемо бачити в людях хороше, навіть якщо його немає.

- Уяви, він вибрав час, коли ми з братом поїхали у справах бізнесу до селища. Навіть не уявляю, яким чином Влад відчув небезпеку. Ми не встигли дістатися місця призначення, як він скомандував повертати.

- Справді? Дивно.

- Борислав зовсім з глузду з'їхав. Міг би здогадатися, що на нього чекає за це. І... ти молодець, що здогадалася його ошпарити, ми могли не встигнути.

- Ага, - згадала я делікатну сцену, чомусь Борислав викликав у мене огиду, незважаючи на те, що зовні він дуже нічого, і навіть схожий на братів, видно, що спільна кров.

- Він просто озвірів, - вів далі Рад. - Тобі зустрічатися з ним тепер дуже небезпечно. Поки доведеться пожити в нас, гадаю, що незабаром вдасться вирішити цю проблему. З завтрашнього дня ти будеш вільною в пересуванні, в межах двору. І зможеш поговорити зі своїми батьками по телефону. Я хотів би, щоб ти почувала себе бажаною гостею.

Радобор налив собі ще вина, мені лише капнув, бо моє залишалося майже недоторканим:

- Чому не п'єш, Горобчику?

- Я – Стелла...

- Все одно, Горобчику. Ти мене боїшся?

- А треба?

- Боятися не треба. Я не завдам тобі болю. Ти для мене, як ось це вино, солодка, принадна, варто зробити хоч ковток - і неможливо зупинитися, не помітиш, як сп'янить і зведе з глузду...

Ой, що за натяки починаються? А очі Рада як блищать, і погляд ковзає по моєму тілу, ніби намагається охопити всю і одразу. А губи, гарні, чітко окреслені, здаються такими м'якими та чуттєвими, що хочеться перевірити, чи й справді це так. І пальці його, що грають з келихом... Здається, одна його присутність у такій близькості п'янить мене, хоч я практично не пила.

Я схопилася, маючи намір вискочити в незачинені двері. Рад повільно облизав губи.

Ні-ні-ні, треба зупинити це безумство, поки не пізно!

Пізно. Рад простяг руку через столик, погладив пальцями пасмо волосся, провів по щоці. І я вже перехотіла тікати…

Не знаю, чим би закінчився цей вечір, коли б не покашлювання, що почулося з боку дверей. Радобор здригнувся і відсмикнув руку.

На порозі стояла Мстислава, в халаті, трохи розпатлана, мабуть, уже приготувалася до сну. Що її примусило навідатись у такий час? Хоче захистити мене? Чи захистити своїх синів від небажаних стосунків? Швидше за все, побоюється, що я, вийшовши на волю, подам заяву в поліцію... Втім, вона має рацію. Не потрібні мені стосунки з викрадачами.

Рад розвернувся і покинув кімнату, ні слова не мовлячи. Мстислава окинула похмурим поглядом вино і келихи, що стояли на столику.

- Стережися, Горобчику, - вона підійшла ближче і поклала на столик ключ. – Краще тобі буде на ніч замкнутись...

Мстислава пішла, а я замкнула за нею двері та лягла. Так... Сьогодні мало не сталося те, чого я, як полонянка, боялася...  Та ще й з моєї мовчазної згоди… Мало не сталося...

Добре, що нам завадили. Якими б не були симпатичними та принадливими брати, щось мене насторожує, чомусь хочеться хоч на край світу, аби подалі від цього місця. І сама не можу розібратися у своїх почуттях.

Я перевдягнулась у нічну сорочку і лягла на диван. Щось зовсім темно сьогодні, начебто, учора світив повний місяць і навіть вночі у кімнату потрапляло доволі його примарного світла. Звично кинувши погляд на вікно, побачила, що його загороджує велике кудлате тіло сірого пса. Очі його поблискували, здавалося, що він зазирає крізь скло, намагаючись розгледіти, хто всередині.

Дивно, обстежуючи двір, коли намагалася втекти, я не бачила ні собак, ні кішок, взагалі ніякої живності. Можливо, собака живе в будинку, он який красивий, не знаю, яка порода, але точно породистий, на вовка схожий.

Псина зворушливо склала передні лапи і вмостила на них голову, так що передня частина розумної морди протиснулася між металевими штирями решітки. Вона ніби спостерігала за мною.

Я посміхнулась:

- Ось у мене і є цієї ночі надійний охоронець! На добраніч, песику!