Глава 13. Радобор.

Радобор, пропустивши сестру, яка вислизнула з кімнати з-під його руки, залишився стояти у дверях, упершись спиною в один одвірок і правою рукою – в інший. На диво, сьогодні він не демонстрував кубики на животі, а був у джинсах і сорочці, розстебнутій на пару ґудзиків. Це заспокоювало. Трохи.

А те, що сталося далі, шокувало мене більш, ніж якби Рад почав зараз роздягатися, бо то було очікувано, а це – ні! Він витяг з-за спини модний нині букет із блакитних гортензій у крафт-папері.

- І що це значить? – питаю обережно.

- Що миритимуся, проситиму вибачення і налагоджуватиму стосунки.

Краще б ти мені ключ від воріт подарував. Але... не поспішатимемо.

Квіти я взяла, тільки хотіла піднести до обличчя - люблю відчувати ніжність пелюсток на шкірі - як згадала букет «із сюрпризом» від Гришка і відсмикнула руку. Радий помітив і посміхнувся:

- Це просто квіти, а я – не Гришко.

Ну так, не Гришко. Добре, коли не гірший, бо циганський баронет мене викрав, щоб одружитися, а ти мене теж викрав, тільки заради помсти, та ще й на мої пальчики зазіхав і вбити погрожував. Та гаразд, промовчу.

Я й не помітила, як у Радобора в руках виявився пакет, з якого він дістав пляшку вина, коробку цукерок та два келихи. Спіймавши мій насторожений погляд, заспокоїв:

- Не отруєно, не бійся. Я ж сказав, що миритимуся.

Я, начебто, сьогодні вже пила, мені, начебто, вже й досить. Але відмовлятися і гнівити того, хто у будь-який момент може злетіти з рейок, не варто. Каже, що миритися прийшов? Гаразд, побачимо, що далі буде.

Рад поставив усе на столик, забрав глечик із залишками морсу і сходив у санвузол по воду для квітів. Вправно вмостив гортензії у глек. Потім відкоркував пляшку:

 - Токайське Смирнова. Тобі сподобається.

- А-а… а я думала, що це з вашої виноробні.

- З нашої. Тільки виготовлено за рецептом мого хорошого друга, який має невеликий винний завод в Угорщині. Ми обмінялися рецептами.

- Зрозуміло. Якщо ваше, то точно якісне та смачне.

- А ти звідки знаєш?

Не варто, мабуть, говорити про те, як ми з його братом дегустували «Червоне Полоцьке»? Це може вивести Рада з себе і порушити нестійке перемир'я.

- Ах, так, ти ж куштувала у підвалі, – не дочекавшись відповіді, сам собі пояснив Радобор. – Справді, у нас найкращі вина.

Він наповнив келихи на третину.

- То що, за примирення?

Я лише пригубила, але й цього вистачило, щоб приємно здивуватися насиченим вишуканим смаком солодкого золотистого вина.

- М-м-м... Який дивний присмак... родзинок, так?

- Токайське готується з ягід винограду, підв'ялених під сонячним промінням прямо на гілках. Мій друг Смирнов трохи удосконалив старовинний рецепт.

- Дуже смачно.

- Токайське недаремно завжди вважалося «королем вин та вином королів». Ця пляшка витримана десять років, і в нас залишилося небагато такого, лише для особливих випадків.

- Отже, сьогодні особливий випадок?

Рад кинув на мене уважний погляд, усмішка лише на мить висвітлила його обличчя, але це було немов сонячний промінь, що пробився крізь товщу грозових хмар. Цієї миті він здався мені хлопчиськом, пустотливим і веселим. Напевно, саме таким він був раніше. Але усмішка майнула і зникла, а між бровами знову утворилася вперта зморшка. І все ж таки він добрий. Десь усередині. Глибоко. І зухвало брутальний. Навіть зараз, коли одягнений «по-людськи» і волосся затягнуте ззаду в акуратний хвостик, відчувається його магнетична сила. От якби він не був моїм викрадачем, і ми зараз сиділи не у підвалі, а десь у крутому ресторані…

Я посовалась, вмощуючись на самому краю дивана, Радобор стояв навпроти, смакуючи вино і протираючи в мені дірку очима. Але запрошувати його сісти поряд зі мною не хочу. Зараз між нами принаймні столик. Хоч якийсь захист. Захист мене від нього, а його від мене. Все, треба не дивитися на цього красунчика, інакше я й сама не захочу, щоб він ішов, а мені це треба? Чим сильніше зав'язуються відносини, тим важче їх потім розірвати. А я маю намір просто піти і забути цей будинок і цю сім'ю назавжди.

- Може, ти стілець принесеш?

- Я не люблю сидіти.

Хм, гаразд, нехай стоїть. І дивитись на нього не буду. Я опустила погляд. Тільки замість його обличчя мій погляд тепер упирається... набагато нижче. Довелося просто повернути голову набік, ніби я замислилась. Цікаво, він збирається говорити, з чим прийшов, чи так і стоятиме мовчки? Я розпочинати розмову не буду. З Владом набагато легше, він веселий, балакучий, з ним ніколи не нудно! Я навіть не можу сказати, хто з братів мені більше подобається зовні, але характером, безсумнівно, Влад. Проте я хочу виїхати з цього будинку і ні з ким із Потоцьких не мати справи.

Рад, мабуть, і сам не знав, як розпочати розмову. Ні, таки доведеться мені, інакше ми мовчатимемо до ранку. Я кахикнула, прочищаючи горло.

- Ну, давай, починай.

- Що? – не зрозумів Радий.