Глава 12. Вечеря із Іскрою. 2.

Не втрималась, хоч і не мала надії на втечу. Хоч не хотілося, щоб спіймали і відмінили переселення до кімнати на другому поверсі, де я вже буду не під замком. З мене тоді, цілком розумію, очей не спустять. А от сьогодні, коли я повинна бути зачиненою, є шанс. Крихітний, один однісінький, але шанс.

Я прослизнула в коридор, швидко спустилася сходами до підвалу і... Цього слід було чекати. На дверях магічної бібліотеки висів величезний замок. Я зітхнула і повернулася до своєї кімнати. Іскра прибігла ще за хвилину, я спокійно допивала чай, тож вона нічого не запідозрила.

- Ось, тримай, - дівчинка простягла мені квітчасту нічну сорочку з легкої тканини.

- Велике спасибі. Іскро, а ти ж забула мені замкнути, коли бігла нагору.

- А сенс? - знизала плечима дівчинка. - Все одно завтра ти зможеш вільно ходити по всій території. Лише за ворота вийти не вдасться.

Хотілося розпитати, яким чином вони самі відкривають в’їзд, але вирішила поки що не форсувати події та не викликати підозри. Можливо, вдасться самій побачити, що та як. Поки що задовольнятимуся тими благами, які мені обіцяні.

- А чи не час тобі спати, мала? – пролунав у коридорі голос Радобора.

- Я не мала, мені вже тринадцять! - Іскра підскочила, мов пружинка,  демонстративно склала на піднос порожній посуд, залишивши на столику лише глечик із морсом, і, надувшись, побігла до виходу, у дверях грайливо вдарила брата ногою у сандалику, за що отримала легку відповідь по попі.

- До завтра, Стелло! Добраніч! - пролунало вже з коридору, дівчинка демонстративно попрощалася тільки зі мною.

- Добраніч, Іскро! – Я помовчала. – Добраніч, Раде!

Але Рад залишився, став у проході, спершись спиною в один одвірок, а правою рукою – у інший, і роздивлявся мене своїми бурштиновими очима, неначе бачив вперше.

Залишатися наодинці зі своїм викрадачем, та ще й на ніч глядячи, дуже не хотілося. Тим паче, що з головою, чи із психікою у нього, певно, не все в порядку, хоч рідні цього і не визнають. Адекватна людина не буде викрадати і утримувати в полоні іншу людину.

Помститися він, бачте, вирішив Гришкові. Циганський баронет, звісно, великий негідник. Але ж я не винна у тому, що сталося між ним і Радобором! До чого тут я? Чому повинна страждати?

Рад то вбити мене збирався, щоб примусити Григорія страждати, то тепер вирішив, що я його «обраниця», хоч не зрозуміло, з якої статі. Що збреде йому у голову сьогодні?

Воліла б не бачити цього навіженого. Але що я можу вдіяти?