Глава 12. Вечеря із Іскрою.

І хто ж це такий вихований у нас? Досі ніхто навіть не намагався дотримуватися правил ввічливості і стукати у двері, адже я - полонянка. Або нахабно розчахують, або, взагалі, з корінням видирають.

- Стелло, до тебе можна? – почувся знайомий голосок.

Звісно! Хто б ще міг постукати у двері, як не ця мила дитина?

- Звичайно, заходь, Іскро!

Дівчинка вкотила столик із тарілками:

- Мама сказала, вечерю тобі привезти. Може, ще й зарано, але я так зраділа, що мені дозволили до тебе прийти! Не дуже зручно чекати, коли в тебе не буде відвідувачів, і потім розмовляти через вікно, схилившись до самої землі.

Підкотивши столик до дивана, Іскра простягла до мене руки, і ми з нею ніжно обійнялися. Дівчинці, хоч і живе вона у великій родині, явно, не вистачає спілкування.

Їсти, звісно, ще не хотілося. Ми ж із Владом нещодавно завершили пізній обід, який, через розмови, і так затягнувся. Хотілося почитати... Щоденник відьмо просто магнітом тягнув до себе. Особливо зараз, коли багато цікавого розповів Всеволод, і журналістське єство просто вирувало знайти відповіді на запитання і розкрити таємниці давнього роду Полоцьких. Та гаразд, встигну ще, весь вечір і вся ніч попереду. А відмовляти дівчинці відмовою не стану. Вона – мій єдиний щирий друг у цій халепі, якби хоч щось залежало від неї, вона відпустила б мене негайно. Але Іскра – усього лиш дитина.

- Сідай, - кивнула я дівчинці, - складеш мені компанію.

Іскра розцвіла посмішкою, сіла поряд зі мною на диван, і тут же схопила пиріжок з великої тарілки:

- Це тітка Ніна, наша кухарка, напекла. Зі смородиною та вишнями. Смачнючі! Вона пече пироги раз на тиждень, зате цілу гору! Спробуй!

Я взяла пиріжок і налила собі та Іскрі чаю.

- Справді, дуже добрі! Сто років не їла домашньої випічки. Все по їдальнях та кав’ярнях. Давай, розказуй, ​​які новини?

- Новини? Ха, ти ж ці новини сама й організувала, Стел. Дядька Борислава ошпарила, мало не зварила живцем. Ох, він і матюкався... Я такого наслухалася... Його в коморі замкнули, то він зо дві години ходив туди-сюди і сипав прокльонами. Я б на твоєму місці тепер остереглася кудись одна виходити...

- Іскро, я і так під замком!

- О, вибач, забула.

- Що далі?

- Потім мама звеліла моїм братам привести дядька Борислава до неї, довго з ним розмовляла на підвищених тонах і позбавила його права приходити до нас, зрештою він сів у свій джип і поїхав у невідомому напрямку.

- Твоя мама – крута!

- Просто, вона – голова роду, і всі повинні її слухатись. Тепер усі бродять маєтком надуті та стривожені. Рад просто злий. Красиміра закрилася у своїй кімнаті. А мама вдає, що все добре, але весь час нервово кусає губи. Лише Влад посміхається. Здається, йому ця ситуація подобається. Втім, я теж рада, що дядько Борислав тепер не буде з нами жити. Мені він ніколи не подобався. Зверхній і нахабний, завжди шпиняв та насміхався.

- Може, й не дуже добре, що так вийшло, але я не мала іншого засобу захистити себе. Скажи, я там йому сильно фейс зіпсувала.

- Відразу моторошна картина була, але, коли він їхав, вже майже й не помітно стало.

- Що, правда? Я думала, що шрами на все життя залишаться. Виходить, вода не така вже й гаряча виявилась. А волав, наче окріп.

- Як би там не було, але він тепер у тебе – ворог номер один.

- А Гришко – номер два. Так, що-що, а обзаводитися ворогами у мене останнім часом вправно виходить.

- Нічого. Сюди твоїм ворогам ходу нема. А завтра тебе взагалі переселять у сусідню з маминою кімнату.

- А чому не сьогодні?

- Там треба прибратися, камін почистити, меблі деякі переставити. Завтра Влад привезе з селища тітку Ніну з її чоловіком, дядьком Іваном, і вони приготують кімнату до заселення.

- І статус бранки для мене зміниться на статус напівбранки, все одно це не свобода.

- Але вже набагато краще, ніж було, - дівчинка заспокійливо погладила мою долоню.

- Так, Іскро, звісно.

- Ти дуже вродлива і людяна, Стелло! Я сподіваюсь, що все для тебе складеться добре.

- Ти теж дуже хороша дівчинка, Іскро. І ставишся до мене по-людськи. Що б я тут без тебе робила?

- Зовсім без мене пропала б? - Дівчинка заглядала прямо в очі.

- Ага, - кивнула я, відправляючи до рота останній шматочок пиріжка, і ми розсміялися.

- Гаразд, тоді я піду, добре? Після такого важкого дня ти маєш відпочити.

- Звичайно, Іскро! Дякую за пиріжки, та й поговорити з тобою було приємно. А... ти не можеш принести мені якусь нічну сорочку? А то я і ходжу в сукні, і сплю в сукні. Добре, хоч вже не у весільній…

- О, звісно, принесу! Я зараз!

Дівчинка зірвалася з місця і побігла нагору. Двері вони не замкнула. І що мені це дасть? Через ворота однаково не втекти, це я вже з'ясувала. Може, знову рвонути в підземний хід, поки старших поряд немає?