Глава 11. Одкровення. 4.

Я допила залишки вина у келихі.

- Розкажи ще щось, - попросила, щоб перервати небезпечне мовчання.

- М-м-м... - замислився Всеволод і раптом випалив несподівано: - Гришко тебе шукає.

- То й що?

- Може, він все ж таки любить тебе?

- З коханими жінками так не вчиняють. Я відмовила йому, а він мене викрав, накачав наркотою, примусив до одруження. Я йому ніколи цього не пробачу!

- А я принаймні вдячний йому за це. Не придумай Гришко це безглузде весілля з викраденням, ти б могла ніколи не потрапити до нашої оселі, я міг ніколи не зустріти тебе... І Гришка я розумію. Якщо він п'ять років у тебе був закоханий, п'ять років плекав якусь надію, а тут ти їдеш, їдеш назавжди…

- Та не закоханий він! – Я навіть розсердилася, чого це Влад баронського синка вигороджує? – Він – самозакоханий егоїст. А я для нього як недоступна іграшка для маленької дитини. Він думав, що здобуде іграшку за будь-яку ціну, а тут – бах! - у нього мене вкрали! Звісно, ​​він заспокоїтися не може, бо жахливий власник. Він просто хоче повернути те, що вважає своїм. Але я не належу йому, Владе, і ніколи не буду його іграшкою.

- Щось попит на тебе, Горобчику, скажений. Гришко шукає зниклу наречену по всій країні, Борислава ошпарити довелося, щоб остудити (так, феномен якийсь). Радобор...

- А що Радобор?

- Каже, що ти його обраниця.

- Ну і хай собі каже. Язик без кісток... І, взагалі, він, здається, плутає поняття «обраниця» та «полонянка».

- Думаю, скоро ти отримаєш свободу. У межах території маєтку, зрозуміло.

- Але ж це не свобода, Владе!

- Як бачиш, Горобчику, незважаючи ні на що, Рад досі не довіряє тобі, сумнівається щодо ваших з Гришком стосунків.

- А ти? Ти мені віриш?

- Я вірю. Я, тільки-но тебе побачив, одразу зрозумів, що Горобчик потрапив у ловчу петлю зовсім випадково.

- І як мені з цієї петлі вибратися?

- Потрібен час. Я думаю, що все налагодиться.

- У якому сенсі: налагодиться? Кожен може вкладати в це слово зовсім інший зміст.

- Думаю, Рад дозріє якось до розуміння, що силою таку птаху не втримати.

Я тільки головою похитала, не віриться мені щось у Радоборове прозріння.

- Не бійся, я тебе в образу не дам. Моє вікно над твоїм, тільки на другому поверсі. У крайньому випадку - кричи, я почую і прийду на допомогу. Але я дуже сподіваюся, що до крайнього випадку не дійде.

- Мало не дійшло сьогодні…

- Щодо Борислава, то ніхто й гадки не мав, що він на таке зважиться. Але мама його виганяє з маєтку, і більш ніщо тобі не загрожує. Рад вже охолов, пальчикам твоїм ніщо не загрожує.

- Коли б тільки пальчикам.

- Я ж сказав, що захищу.

- Добре. Тобі я вірю.

- І за це не випити? – лукаво підморгнув Влад. - Просто забудь поки що про всі проблеми і насолодись приємним моментом.

Після третього келиха «Червоного Полоцького» стало зовсім весело, і ми затягли обід надовго, розповідаючи одне одному смішні історії з життя, доки заявилася Мстислава, не знаю, на наш сміх чи випадково.

Всеволод швидко зібрався, забрав столик з уже порожнім посудом і покотив його на вихід. А мати сімейства, провівши сина стривоженим поглядом, подала мені подушку.

- Здається, у вас із Всеволодом склалися добрі стосунки?

- Так, дружні, - уточнила я. – Дякую за подушку.

- Вибач, що я не подбала про твої зручності раніше. Все сталося занадто несподівано і вивело мене з рівноваги... Сьогодні ще переночуєш тут, а до завтрашнього вечора, Горобчику, тобі приготують кімнату на другому поверсі, біля моєї спальні.

- Так? Це буде здорово!

Хоч якісь поблажки, вже хліб.

- Тоді відпочивай. Трохи пізніше я надішлю Іскру з вечерею.

- Дякую.

Мстислава пішла, не забувши, проте, замкнути на замок двері. Начебто свободу обіцяють у межах огорожі і водночас продовжують замикати. Що ж, гаразд, завтра буде завтра. Потерплю поки що.

Я вирішила відпочити по-людськи, розсунула диван, застелила чистою білизною і лягла, діставши своє читання, тобто щоденник відьми Елізабет, який цілий день мене манив. Зараз я дізнаюся про всі секрети цієї дивної родини, можливо, навіть такі, про які і вони самі не знають. У всякому разі, істинність щоденника вже багато в чому підтвердив Влад.

Отже...

«Але хіба можна перетнутися двом таким силам потужним, як наша та Полоцьких? Тільки ніхто мене вже не питав. За велінням Гліба наклала я чари невидимості та нетлінності на маєток його...»

Ось і нове підтвердження слів Влада! Хоча я в чаклунство і не вірю, але сам факт істинності подій, що відбувалися, є. Відьму і справді привезли, щоб вона зачарувала маєток. То що далі?..

На жаль, продовжити захоплююче чтиво мені не вдалося. У двері постукали.