Глава 10. Напад.

- Що, Го-роб-чи-ку, - з глузуванням заговорив Борислав, неприємно скрививши виразні губи, - зачекалася вже справжнього самця? Голодна, мабуть. А ці малолітки тільки соплі жують та слину пускають. Нічого, сьогодні ти дізнаєшся, що таке справжній вовчий секс. Кричатимеш піді мною і звиватимешся!

Я спробувала оббігти його та вискочити в коридор. Куди там! Повільний на перший погляд, він миттю перетворився на блискавку і перегородив мені дорогу.

Густі брови гнівно зійшлися на переніссі:

- Куди? Від мене не втечеш, сучко!

Та ну... Де ж усі інші? Я вже рада була бачити хоч Влада, хоч навіть Радобора, аби тільки не цього... нелюда.

Борислав зробив крок до мене, я схопила столик і жбурнула в нього, одночасно кликала на допомогу, сподіваючись, що хтось почує. Це затримало Безвухого лише на мить, але я встигла закритися в душовій. І толку? Ці двері він виб'є одним пальцем!

- Гаряча! – чулося з-за дверей схвальне. – Непокірна!.. Мені подобаються такі… Люблю підкорювати… Люблю, коли учорашня гордячка стогне коло ніг…

Я зняла шланг із лійкою та включила гарячу воду. Зараз буде тобі «гаряча».

Коли Борислав відкинув убік вибиті двері, його зустрів потужний струмінь окропу, спрямований прямо в обличчя. Він закричав, завив нелюдським голосом, спробував закритися руками, але, ошпаривши і руки, почав відступати, потім кинувся геть із криком:

- Уб'ю, суко!

На подвір'ї пролунав галас, почулися голоси. Якщо не мене, то його виття вже точно почули. Що ж, я вимкнула воду, повісила шланг душа на місце, повернулася на диван і сіла, чинно склавши на колінах руки, наче зразкова учениця. А до чого тут я? Я ні до чого. Він сам прийшов.

Майже одразу ж у кімнату увірвався Радобор, розпатланий, стривожений. Він підскочив, потягнув мене за руки:

- З тобою все гаразд?.. Він не завдав тобі шкоди?..

- Не встиг, - процідила я.

- От і добре, - Рад одразу ж заспокоївся і покинув приміщення.

У коридорі, мабуть, налетів на Влада, чортихнувся, потім уже спокійно сказав:

- Вона в порядку.

- А ось Борислав – точно, ні! Червоний, як варений рак! Пухирями пішов. Нічого, звісно, ​​смертельного, заживе, як... на собаці. Кілька годин побуде під наглядом мами, потім залишить маєток. Вона вже позбавила його права на вільне переміщення.

- Борислав у гніві?

- Не передати словами. Мало того, що ледь не зварили живцем, то ще й проганяють з дому. Сам знаєш, що таке жити вигнанцем без сім'ї. Горобчика тепер берегти треба, якщо він до неї дістанеться, то...

- До маєтку йому ходи не буде. А Горобчику – з маєтку.

Що ж це таке? То мене збиралися вбивати, тепер збираються захищати, та так завзято, що все одно на волю не відпустять.

Увійшов Всеволод.

- Нажила ти ворога, Горобчику, небезпечного ворога.

- А що мені було робити? Ти розумієш, за чим він приходив…

- Що ж. Це ми не догледіли. Подумати навіть не могли, що Борислав сюди поткнеться... А ти винахідлива, - хитнув головою. - Молодець. Тільки тепер тобі, і справді, не можна з маєтку носа висовувати.

- Владе, я поїду додому! Далеко поїду! Він мене ніколи не знайде!

- Він – знайде. Найбезпечніше для тебе залишатися з нами.

- Ти хочеш, щоб я тут все життя прожила?

- Я не знаю. Але поки що іншого виходу не бачу.

- Та що за маразм? Не боюсь я його! Боягузи в журналісти не йдуть! Знаєш, з моєю роботою я швидко обзаведусь цілою купою ворогів, серед яких ваш Борислав буде найневиннішим ягнятком.

- Ось ягнятком його ще ніхто не обзивав! - хмикнув Влад. - Сміливий Горобчик. Гаразд, давай зараз разом пообідаємо, і ще потеревенимо. Запрошуєш мене?

Я посміхнулась:

- Запрошую, якщо ти обід принесеш.

Всеволод забрав столик на коліщатках, що валявся біля дверей, на диво він залишився цілим, і пішов, підморгнувши мені наостанок. А я знеможено опустилася на диван. Все ж таки, довелось перенервувати. Але Горобчик право вибору відстояв. І на свободу я вирвуся, ось тільки нагодиться сприятливий момент. А він нагодиться, я це точно знаю. Просто треба вміти чекати і не проґавити...

А ще потрібно якнайбільше дізнатися про цей старовинний маєток і про цих дивних людей, щоб зрозуміти, чи варто вірити щоденнику. Журналістське чуття просто кричало про купу таємниць та загадок. Кожен щось не договорює. Я це п’ятою точкою відчуваю. Ця кімната з книгами про магію... Цей підземний хід, який невідомо куди веде... Цей щоденник відьми з вісімнадцятого століття... Тепер мені хотілося не просто втекти звідси, а й встигнути до цього розкрити таємниці...

Хоча, якщо з'явиться можливість, я наплюю на всі таємниці і бігтиму, бігтиму, бігтиму... Хоч на край світу.