Глава 9. Щоденник.

Наступного ранку я прокинулась через те, що хряпнули двері. Але ж я замикала їх після відходу Влада!

Так, зрештою, з чого це я вирішила, що ключ один-єдиний? Це було надто наївно.

І хто ж це до нас у ранковий час? Чи мала я сумніви? Мій викрадач, маніяк і, взагалі, навіжений Радобор. Сердитий, розтріпаний, з вологим волоссям, мабуть, щойно з душу. Різко та впевнено підійшов ближче, тільки стіл розділяв нас тепер.

- Ключ! - коротко і різко пролунав наказ.

Я вдала, що нічого не розумію спросоння.

- Ключ! На стіл!

Щось не надто ввічливий він із дамами. Але робити нічого, сила на його боці. Я витягла з-під подушки ключ і шпурнула його на стіл. Забирай, користі від нього…

Рад вправно підхопив його і, кинувши мені пакет, обернувся і пішов, не мовивши й півслова.

Хм, і що це?

Я витягла з пакета новий комплект постільної білизни та ношену сукню. Сукня була квітчастою, з дорогої еластичної тканини, і від талії розходилась кльошем. Швидше за все, це з гардеробу Красиміри, тільки якщо при її зрості це виглядало як міні, то мені буде мало не до колін.

Вважати це знаком, що вбивати мене не будуть?

Чи натяком, що настав час застелити постіль і чекати нічного візитера?

От і думай.

Я сходила в душ, привела себе в порядок і переодягнулась у принесену сукню. Не люблю чужого одягу, але зараз для мене ключове слово: чистий. Бо бідолашна весільна сукня чого тільки не бачила у своєму житті.

Постільну білизну поки залишила нерозпакованою.

Прийшла Мстислава, принесла сніданок.

- Доброго ранку, Горобчику!

- Сподіваюсь, що доброго.

- А що так? Рад, бачу, передав тобі білизну та сукню. Без жіночого керівництва сам би й не здогадався.

Он воно що. Значить, це Мстислава зібрала мені «передачу». Хоча, як жінка, могла б здогадатися, що мені ще й спідня білизна потрібна. І усілякі дрібниці. Навіть гребінця не маю, добре, що волосся не довге. Але прохати нічого не буду. Я тут полонянка. Можливо, мені звідси вже не вийти…

Поставивши на стіл тарілку з омлетом і беконом, а також глечик з уже знайомим мені журавлинним морсом, Мстислава забрала багатостраждальну весільну сукню і, побажавши приємного апетиту, залишила мою «темницю».

Після сніданку мені стало нудно. Стан мій після тієї бяки, якою мене опоїли в циганському таборі, повернувся в норму. Душевний стан також більш-менш стабілізувався. Думаю, вбивати мене вже точно не будуть. Щоправда, і відпускати поки що не збираються. Але контакти потроху налагоджуються. Годують – це зараз головне. Одягом забезпечують. Уявлю, що я зараз десь у будинку відпочинку. Поспішати нікуди немає потреби. Думати про навчання вже не треба. Про пошуки роботи – ще не треба. Розслабся - і отримуй задоволення. Ось тобі диван, лежи собі, книжку читай...

Так, щодо книжки. Може, попросити Іскру, щоб щось принесла? А поки що... Поки що в мене є тільки щоденник якоїсь Елізабет Бейлер. То що ж, погортаю, щоб хоч якось відволіктися від думок про своє неясне майбутнє.

Я полізла під диван і витягла вже прикрашений павутинням старий зошит. Протерши долонею обкладинку, я відкинулась на спинку дивана і приготувалася до читання.