Глава 9. Щоденник.

Наступного ранку я прокинулась через те, що хряпнули двері. Але ж я замикала їх після відходу Влада!

Так, зрештою, з чого це я вирішила, що ключ один-єдиний? Це було надто наївно.

І хто ж це до нас у ранковий час? Чи мала я сумніви? Мій викрадач, маніяк і, взагалі, навіжений Радобор. Сердитий, розтріпаний, з вологим волоссям, мабуть, щойно з душу. Різко та впевнено підійшов ближче, тільки стіл розділяв нас тепер.

- Ключ! - коротко і різко пролунав наказ.

Я вдала, що нічого не розумію спросоння.

- Ключ! На стіл!

Щось не надто ввічливий він із дамами. Але робити нічого, сила на його боці. Я витягла з-під подушки ключ і шпурнула його на стіл. Забирай, користі від нього…

Рад вправно підхопив його і, кинувши мені пакет, обернувся і пішов, не мовивши й півслова.

Хм, і що це?

Я витягла з пакета новий комплект постільної білизни та ношену сукню. Сукня була квітчастою, з дорогої еластичної тканини, і від талії розходилась кльошем. Швидше за все, це з гардеробу Красиміри, тільки якщо при її зрості це виглядало як міні, то мені буде мало не до колін.

Вважати це знаком, що вбивати мене не будуть?

Чи натяком, що настав час застелити постіль і чекати нічного візитера?

От і думай.

Я сходила в душ, привела себе в порядок і переодягнулась у принесену сукню. Не люблю чужого одягу, але зараз для мене ключове слово: чистий. Бо бідолашна весільна сукня чого тільки не бачила у своєму житті.

Постільну білизну поки залишила нерозпакованою.

Прийшла Мстислава, принесла сніданок.

- Доброго ранку, Горобчику!

- Сподіваюсь, що доброго.

- А що так? Рад, бачу, передав тобі білизну та сукню. Без жіночого керівництва сам би й не здогадався.

Он воно що. Значить, це Мстислава зібрала мені «передачу». Хоча, як жінка, могла б здогадатися, що мені ще й спідня білизна потрібна. І усілякі дрібниці. Навіть гребінця не маю, добре, що волосся не довге. Але прохати нічого не буду. Я тут полонянка. Можливо, мені звідси вже не вийти…

Поставивши на стіл тарілку з омлетом і беконом, а також глечик з уже знайомим мені журавлинним морсом, Мстислава забрала багатостраждальну весільну сукню і, побажавши приємного апетиту, залишила мою «темницю».

Після сніданку мені стало нудно. Стан мій після тієї бяки, якою мене опоїли в циганському таборі, повернувся в норму. Душевний стан також більш-менш стабілізувався. Думаю, вбивати мене вже точно не будуть. Щоправда, і відпускати поки що не збираються. Але контакти потроху налагоджуються. Годують – це зараз головне. Одягом забезпечують. Уявлю, що я зараз десь у будинку відпочинку. Поспішати нікуди немає потреби. Думати про навчання вже не треба. Про пошуки роботи – ще не треба. Розслабся - і отримуй задоволення. Ось тобі диван, лежи собі, книжку читай...

Так, щодо книжки. Може, попросити Іскру, щоб щось принесла? А поки що... Поки що в мене є тільки щоденник якоїсь Елізабет Бейлер. То що ж, погортаю, щоб хоч якось відволіктися від думок про своє неясне майбутнє.

Я полізла під диван і витягла вже прикрашений павутинням старий зошит. Протерши долонею обкладинку, я відкинулась на спинку дивана і приготувалася до читання.

«Якщо ти читаєш цей щоденник, то ти моя пра-пра-пра... не знаю, яка, правнучка».

Хм. Не я, це точно. У роду ми не мали ніяких Бейлерів. Хоча, я знаю прізвища хіба що прадідів та прабабусь, не далі. Але, все одно, я не можу виявитися родичкою цієї «письменниці», бо потрапив мені до рук щоденник зовсім випадково. Можливо, Бейлери – це прізвище моїх викрадачів? І призначене чтиво потомкам Елізабет. Полистаю і, якщо так, передам його Іскрі.

І я знов схилилась над рукописом.

«Ти мені, звичайно ж, не повіриш, - писала невідома мені жінка у невідомий мені час гарним каліграфічним почерком. - Але знай, що я наклала на щоденник закляття, і побачити його можуть лише мої прямі нащадки, причому нащадки жіночої статі, бо відьомські здібності у нас передаються лише жіночою лінією».

Що за?.. Які відьомські здібності?! У мене ніколи такого не було! Та й взагалі, не вірю я в різні нісенітниці.

«А ще, якщо ти читаєш ці рядки, значить, ти зараз перебуваєш в особняку Полоцьких, куди і мене привела доля 14 травня 1721 року, бо щоденник свій залишаю я в підвальному кабінеті, для мене організованому, і там він, через закляття, буде нетлінним, поки нащадок мій його не знайде».

А ось це вже цікаво... Мов якийсь містичний роман читаєш. Тепер мені зрозуміло, що Елізабет Бейлер аж ніяк не являється предком цього божевільного роду. Дізналася і прізвище моїх викрадачів. Шляхетне таке: Полоцькі. А ось про чари… Не віриться. Але щоденник, і справді, виглядає, як новий, незважаючи на вік.

Як би дізнатися, чи є у цих рядках раціональне зерно? Дивно все це...

«Дорога спадкоємиця дару, все у світі повторюється, немов у витках спіралі, і одного разу тебе, згідно із законом круговороту, доля приведе сюди, у цей проклятий з одного боку і благословенний з іншого маєток. Долю не оминути. Але завдяки тому, що я можу передати тобі звістку, все може змінитися на краще для тебе, на що я дуже сподіваюся».