Глава 7. У душовій кімнаті.

Я широко розплющила очі, намагаючись зрозуміти, хто ще заявився по мою душу. Двері душової тримав лише слабкий гачок, який злетів, навіть не намагаючись виконати свою функцію.

У дверях стояв Радобор, з голим торсом, в одних бавовняних білих штанях, в яких зазвичай займаються бойовими мистецтвами, босий.

Я прикрила груди обома руками. Ой, а нижче? У мене рук не вистачить! Довелося залишити на грудях лише одну долоню, а другу посунути донизу... Я, звісно, не Синя Панчоха, щоб від чоловічого погляду непритомніти, але і щоб мої інтимні зони розглядали сторонні чоловіки - не люблю.

Чи викрадач автоматично переходить до розряду «не сторонніх» чоловіків?

Що він тут робить? Рад продовжував дивитись на мене, нічого не говорячи. Бризки від душу, відбиваючись від мого тіла, розліталися в сторони і незабаром скупали мого викрадача, рясні струмки стікали з його мокрого волосся на груди, що бугрилися м'язами, на штани з тонкої тканини... І це робило його страшенно сексуальним. Якби не те, що він не товаришує з головою, я, може, навіть закохалася б. Принаймні мої п'ять бойфрендів, яких я змінювала одного за іншим за час навчання в універі, за зовнішністю відставали від цього еталону, як старі качурі від гордого орла. Але, нажаль…

- Отже, ти хотіла від мене втекти? – Нарешті заговорив Рад, на вилицях заграли темні тіні, роблячи його ще привабливішим.

- Ти залишив у дверях ключ, і було б безглуздо не використати шанс, що підвернувся.

- Безглуздо намагатися втекти від мене, Горобчику.

Ну, ось і цей уже так мене називає.

- Мене звуть Стелла.

- Мокрий Горобчик, - уперто повторив Рад. - Дуже мокрий і дуже впертий Горобчик...

Він простяг руку і торкнувся моєї щоки .Що ж робити? Як мені позбутися цього маніяка? Мокрі штани, що обліпили тіло, на весь голос кричать, що чоловік у такому збудженні просто так від жінки не піде. Тим більше, що Радомир – психічно хвора людина, яка не контролює себе.

Доведеться бити по тому, що болить. Ні, не по тому, що одразу спливає на думку. Він вищий за мене на півтори голови і важчий чи не вдвічі. Якби була хоч найменша надія вдарити і втекти, то можна було б спробувати. Але… Ворота зачинені, а у маєтку мене він знайде і тоді вже точно приб'є. Тому битиму по іншому «що болить». По почуттям.

- Ти її дуже любив, Поліну?

Рад смикнувся, обличчя його спотворила гримаса болю. Ризикую, звісно, може впасти від моїх слів ошаленіти...

- Ти Гришка  ненавидиш... Так з ним і розбирайся! Чому ти скочуєшся до його рівня?! Стаєш схожим на нього? Таким, як він? Образити беззахисну дівчину, яка не може дати тобі відсіч… О, так, це героїчно! Прям-таки, по-чоловічому! Адже це так просто! Адже це так легко!..

- Замовкни!!!

Кулак Радобора врізався у одвірок.

Я замовкла, не зводячи з нього очей.

- Я два роки жив очікуванням помсти!

Він натиснув долонею на важіль, перекриваючи душ. Вода перестала текти, але по обличчю його продовжували стікати скупі струмки, і я не могла зрозуміти, чи це вода стікає з волосся, що впало на чоло, чи то... сльози.

- Я два роки жив тільки заради того, щоб помститися своєму ворогові!

- Мені нема за що мститися, - тихо зітхнула я. – Я тобі нічого поганого не робила. Я така ж жертва Гришка… А давай мститися разом! Тільки по-іншому! - Ідея прийшла раптово. - Я ж закінчила факультет журналістики! Який би у нього не був захист, ми роздуємо справу на всю країну! Навіть якщо не вдасться його посадити, про спокійне життя він забуде надовго! А давай…