Глава 6. Відвідувачка.

Мене розбудив легкий дотик до плеча.

- Горобчику, поїж.

Я навіть здригнулася від несподіванки. Хто ж це… такий турботливий?

Ага, мати сімейства завітала, Мстислава особистою персоною. Усміхається, мов добра тітонька. Ти б краще не посміхалася, а просто вивела мене з вашого розбійницького лігва... Атаманша…

Я піднялася і сіла на дивані, підібгавши під себе ноги. Мстислава теж вмостилася на дивані, бочком, щоб бачити мене, вказала рукою на столик на коліщатках, на якому парувала тарілка з супом, в іншій тарілці відбивна котлетка ніжилася в картопляних перинах, окремо лежало кілька шматочків хліба, а у високій прозорій склянці плескалося щось… Сподіваюсь, не кров.

Спіймавши мій погляд, жінка пояснила:

- Це журавлинний морс. Пий, тобі треба підтримати сили. Наскільки я знаю, мої дурні навіть не подумали про те, що полонянку треба годувати.

Я поглянула на свої долоні. Блін, вчора розбила в кров і навіть не промила рани. Просто диво, що подряпини на долонях не загноїлися. Брудна вся після втечі, адже можна було викупатися, хоча б вмитися? А я як впала на диван, так і заснула. Мабуть, перебрала з вином. Але я не винна, це спрага.

Мстислава взяла мої долоні у свої, похитала головою:

- Бідолашний Горобчик... Іди, вимий руки.

Поки я ходила вмиватися, жінка підійшла до вхідних дверей, постукала і командним голосом веліла:

- Негайно принеси антисептик і цілющу мазь!

Коли я повернулася, ліки вже лежали на столику. Жінка сама взяла ватяний тампон і обробила мої ранки, хоч я айкала та смикалася. Дивно, але права долоня, яку лизнув Влад, майже не боліла, хоча роздерта була сильніше.

- От і все. Я залишу тобі мазь, змащуватимеш. А тепер – їж.

Я тільки дивилася насторожено на цю дивну жінку. Адже інтелігентна, багата, вихована на вигляд, як вона може? Видає з себе мати Терезу, чому просто не відпустить? Гаразд, побачимо, що вона говоритиме. А поки, дійсно, слід віддати належне обіду, окіст був смачний, але, на жаль, назавжди не наїсися, приємне почуття ситості проходить швидко і організм знову потребує підживлення.

Я взяла ложку і з ентузіазмом прийнялась за їжу, сили мені потрібні.

- Бідолашний, бідний Горобчик...

Цікаво, що мене часто незнайомі навіть люди називають Горобчиком. Напевно, тому, що я невисока та худа. А ще в мене темно-темно-каштанове волосся ледве прикриває вуха та потилицю. На тлі  звично блондинистих однокурсниць з довгим волоссям я, напевно, і справді, схожа на горобця. Але й образити я себе не дам. Горобці – птахи бойові.