Глава 5. Повернення.

Стелаж зробив поворот по осі разом зі стіною, до якої був прикріплений. Таємна кімната! Я ледве не скрикнула від несподіванки, миттю ковзнула в прохід і натиснула зі зворотного боку, щоб усе стало на місце. Ледве вихід закрився, як почувся стукіт дверей, що відчинялися.

Я озирнулася, одночасно вмикаючи електричний ліхтар, який прихопила з полиці стелажа. О, ні. Я думала, що потрапила до таємної кімнати, але це був підземний хід, десь метрової ширини, обкладений грубим камінням. Куди він веде? Піти ним? Страшно. Якщо правда, що підземними ходами з'єднані усі міста та важливі споруди у світі, то можна заблукати та пропасти у кам'яних лабіринтах назавжди. А раптом він лише виводить за межі володінь цих... маніяків? Цікаво, чи знають вони про його існування? Зважаючи на все, він старовинний. Якщо не знають, то я можу просто ховатися тут, поки мене не перестануть шукати, благо, їжа та вино поряд…

Мої роздуми перервали голоси. Жіночий різкий голос Мстислави:

- Як вона змогла втекти? Що скаже Рад?!

Чоловічий, Всеволода:

- Далеко не пішла. Вона тут, я її чую.

Гулкі кроки наближаються, і стіна починає скреготати, повертаючись. Ах, чорт забирай! Знають вони про цей хід!

Я розвернулася і рвонула в чорне нутро підземелля, підсвічуючи шлях ліхтарем.

Я пробігла метрів сто, не більше. Наївно було б сподіватись, що зможу піти. Та я й не сподівалася, просто мчала, мов загнане звірятко, без жодних думок і надій.

Влад наздогнав мене, повалив на кам'яну підлогу. Я впала, випустивши ліхтар і в кров розбивши долоні. От і закінчено мою втечу, ганебно так закінчено. Відчувши, що губа затремтіла, і в куточках очей починають накопичуватися сльозинки, я прикусила губу, щоб взяти себе в руки і не розплакатися. Влад повернув мене обличчям до себе, зазирнув у вічі:

- Спіймалася?

Я шмигнула носом.

- Невже ти думала, що зможеш втекти, маленька наївна дівчинка?

- А що, чекати, поки розпотрошать, як курча?

- Хм. Ну, загалом, похвально. Ти виявилася доволі хитрою, щоб підслухати розмови і вибратися з клітки. Маленької клітки. З великої тобі все одно не втекти.

- Відпусти, - попросила я тихо, про всяк випадок, раптом прокинеться в ньому щось людське.

- Не можу, - так само тихо відповів Влад, дивлячись прямо в очі.

- Я думала, що хоч ти в цій навіженій сімейці… нормальний.

- Я член цієї, як ти висловилася, навіженої сімейки.

- І що? Тобі подобається те, що робить твій брат?

- Може, й не подобається, але кожен має право на власну думку, на власне життя.

- А я? Адже я теж маю право на власне життя!

- А ти... Ти просто виявилася не в той час і не в тому місці... Ходімо!

- Владе! – Я намагалася говорити твердо, але мій голос почав зрадливо зриватися. - Влад! Просто вдай, що мене не знайшов!.. Будь людиною!

- Я не можу бути людиною! - Влад взяв мою обдерту об каміння долоню своєю великою рукою і несподівано лизнув кров, що виступила. – Солодка…

Я спробувала висмикнути долоню, а він раптом вчепився своїми губами, на яких лишився смак крові, в мої. Люто, гаряче, наче захлинаючись, поцілував, потім відірвався, облизав губи:

- Шкода, що ти належиш Радобору... - Закинув мене на спину і поніс назад.

- Я не належу Радобору!.. Я не належу Гришці!.. Я не належу тобі!.. - Я била зі злістю по спині Влада, але для нього це було, мабуть, не помітніше, ніж комарині укуси. - Я належу тільки собі!

Коли Влад приніс мене до знайомої кімнати, я демонстративно лягла на диван, і відвернулася, увіткнувшись обличчям в оббиту м'якою тканиною спинку. Якщо так – не буду ні з ким розмовляти!

- Де ключ?

Ключ я сунула у чашечку бюстгальтера, ще коли залишала свою тюремну камеру, куди так ганебно повернулася. Невже буде обшукувати?

Мовчу.

- Гаразд. Доведеться міняти замок.

Я не обернулася, але чула, як Влад вийшов за двері, де на нього, мабуть, хтось чекав, і наказав нести інструменти. По стуку молотка з того боку я здогадалася, що тепер замок буде навісним, і провернути ще раз штуку із втечею не вдасться.

Слово честі, мене почала розбирати злість. Та що вони собою представляють?! Та хто вони такі?

По звуку зрозуміла, що відкрився люк. Пролунав голос Влада:

- Домоглася свого?

Мовчу.

Люк грюкнув, зачиняючись, і повисла тиша. От і добре. Якось стало абсолютно байдуже. Нікого не хочу бачити, ні з ким не хочу розмовляти. Ось оголошу голодування, знатимете!

Ні, голодування я не оголошу, вони і так мене не годують. Зараз, щоправда, у шлунку приємний тягар від стегенця і вина… О, точно, це вино на мене так діє! Емоцію змінює емоція. У голові пусто. Очі злипаються. Спати…

А це що мені заважає? А, зошит, який я підібрала у напівпідвальній бібліотеці і заховала за пазуху! Я дістала його та закинула під диван. Потім подивлюсь…