Глава 4. Втеча. 2.

Повернувшись із важкими думками на диван, що вже став постійним місцем моєї локації, я поснідала п'ятьма чіпсами, що залишилися, корячи себе за те, що вчора не стрималася і мало не все схрумала. Потрібно було розтягувати. А то тепер не зрозуміти, чи їла, чи мультики дивилася.

Від нічого робити стала ходити по кімнаті, щоб розім'яти ще дещо скуті м'язи. Підійшла до дверей.

Отакої! Та Радобор залишив у замковій щілині ключ! Мабуть, поспішав дуже, та ще й цей стілець тягнув. Що ж я одразу не перевірила? Розтяпа! Вже могла бути на волі. Я присіла, дивлячись на «жопку» ключа, що виднілася в дірочці. Як же його витягти? Потрібно чимось видавити на той бік. Під дверима є невеликий просвіт, рукою ключ, якщо впаде - не дістану, якби був паперовий лист, я виштовхнула б на нього...

Задумалася на мить. Втім, вибору я не маю. Швидко зняла сукню, добре, що замок був на боці, а не ззаду, бо довелося б викрадача просити допомогти. Жарт. Край подолу я просунула під двері, а нігтем великого пальця примудрилася пропхати ключ на той бік. Він упав на тканину майже нечутно, і все ж я завмерла на мить, побоюючись, що Радобор міг бути недалеко. Але ні, все було тихо, я лягла на підлогу, щоб переконатися: ключ лежить на тканині. Обережно потягла поділ на себе.

Ура! Ключ у моїх руках! Яке щастя, що двері замикаються (і відчиняються!) з обох боків. Злегка тремтячими руками я вставила ключ у замкову щілину і повільно провернула. Замок клацнув і двері відчинилися!

Я одягла на себе весільну сукню, адже не голою бігти. Білизна на мені, до речі, біла, мереживна і теж дуже дорога і красива. Цікаво, хто ж мене переодягав? Дуже сподіваюся, що жіночі руки, а не Гришчині. Фі!

Поділ, звичайно, довгий, буде заважати, але тканина міцна, без ножиць мені його не обірвати, довелося просто підняти низ і затиснути рукою. Піднімаючи трохи двері, щоб не рипнули, я тінню вислизнула в коридор, озираючись і вирішуючи на ходу, куди рухатися далі. Праворуч і ліворуч я побачила ще дві двері, але перевіряти, що за ними, чи ховатися у будинку в моїх планах не було.

Головне: вибратися з маєтку та бігти. Хоч у ліс, хоч на трасі зупиняти машини, аби подалі від цього дурдому. Тому я рушила до сходів, що вели звідси вниз, у підвал, і вгору… Аби тільки не в будинок, а у двір…

Сходи вели в будинок, точніше, у передпокій, а потім ще вище, два поверхи, точно є в цьому маєтку, може, й більше. На відміну від підвалу, все таке красиве, сучасне, мабуть, нещодавно ремонт робився, свіже все. Стіни пофарбовані в бежевий колір, перила коричневі із золотистими вставками по краю. На підлозі паркет. Меблі… Освітлення… Усе вибране зі смаком і видає, що не бідні тут мешкають. На старовірів чи пустельників ніяк не схоже. У передпокої була тільки біла шафа для верхнього одягу на химерно зігнутих ніжках і така ж тахта, але розглядати обстановку я не збиралася. Головне, що привернула мою увагу - це скляні двері, що вели у двір.

Не поталанило. Двері були зачинені. Довелося пробиратися в іншу кімнату, яка виявилась їдальнею. Дерев’яні полиці розташовані на стінах у ретельно обдуманому безладді, так само і дрібнички на них. По центру – довгий обідній стіл, застелений скатертиною, яку б я вважала святковою. Навколо стільці з високими різьбленими спинками. Обережно обійшовши меблі, я підійшла до одного з трьох високих, але вузьких вікон. Його можна було відчинити! Піднявши раму, я вибралась на підвіконня. Висота була півтора метра, та ще й колюча троянда вилася і майже впиралась у скло, але робити нічого, довелося стрибати. Один черевичок від удару об камінь лопнув, нога злегка занила, а ще я вся подряпалася і порвала сукню. Нічого, все це нісенітниця. Головне - вибратися.