Глава 4. Втеча.

Коли я прокинулась вранці, то відчула себе цілком непогано. Вже світало, м'яке світло сонця проникало у вікно і розсіювалось по кімнаті. Розбудила мене чиясь присутність. Я відчула її так гостро, як, мабуть, почувався б олень перед грізним тигром. Гостре відчуття небезпеки шибнуло в голову, засмоктало під ложечкою, судомно звело зону сонячного сплетення. Я вже звично ледве ворухнула віями, намагаючись розглянути крізь них несподіваного візитера, що викликав такий природний острах. Добре, що спала не обличчям до спинки дивана.

Навпроти ліжка стояв стілець. Звичайний дерев'яний стілець, спинкою до мене. На ньому задом наперед, тобто, осідлавши стілець, немов коня, сидів молодий чоловік в одних штанях, босий і з голим торсом. Одна рука його стискала руків’я дебелого ножа, від погляду на який я здригнулася, друга спиралася всім передпліччям на спинку стільця. На неї гість поклав голову і дивився на мене в цілковитій задумі. Я впізнала в ранньому гостеві Радобора. Зважаючи на все, що я чула з розмов, він прийшов за моїм пальцем, але ніяк не міг вирішити, який вибрати.

Приїхали. Я не змогла втримати судомне зітхання, через яке Рад відразу ж здогадався, що я прокинулась. Довелося розплющувати очі. Мій погляд ковзнув по обличчю чоловіка, відзначивши дводенну щетину, що робила його трохи брутальним, по його очах, світло-горіхових, з якимось бурштиновим відтінком, по накачаному торсу з вузькою талією і кубиками на грудях. Прекрасний екземпляр чоловічого племені. Що ж такого красеня бог не нагородив розумом? Ціни б йому не було. Я, звичайно, з божевільними розмовляти не навчена, але треба якось спілкуватися.

Я посміхнулася, ледь-ледь.

- Доброго ранку, мій рятівник! Я така вдячна тобі, що ти не дозволив Гришкові закінчити цей безглуздий весільний обряд! Ти вчасно з'явився! Звідки ти дізнався, що Гришко мене викрав?

Радобор смикнувся всім тілом, коли я почала говорити, але продовжив слухати, трохи схиливши на бік голову, як це роблять діти та собаки. І божевільні, мабуть.

Я піднялася і сіла, спершись спиною на спинку дивана.

- Гришко мене опоїв чимось, я вчора навіть ворухнутися не могла, не те щоб щось сказати. Зате не сказала «так», коли вимагали. А потім з'явився ти і врятував мене! Весілля не дійсне! Але, навіть якби було дійсне, на що він сподівався? Все одно я не стала б з ним жити, ні за що! І заяву написала б у поліцію... Ще раз дякую тобі за порятунок!.. - Я простягла викрадачу руку, але він так і сидів, не рухаючись і продовжуючи на мене дивитися, ніби намагався протерти поглядом дірку.

Потримавши трохи, я опустила руку. Він не хоче йти на контакт.

- Ти можеш зателефонувати моїм батькам, щоб мене забрали?

Мовчання.

- Або просто дай мені телефон, я сама зателефоную.

Мовчання, яке вже починає дратувати.

- Добре, відвези мене на вокзал, звідки мене Гришко вкрав, я якось додому дістануся.

Абсолютне мовчання. Подумала б, що німий, якби вчора не чула його голос.

- Гаразд, я сама піду, - почала я підніматися, - автостопом до міста доїду.

Радобор різко схопився, штовхнув мене на диван і вибіг з кімнати, не забувши забрати стілець. Клацнув ключ у замку - і запанувала тиша.

Контакт налагодити не вдалося. Це сумно. Але мої пальці залишилися при мені. Це радує. Може, не все втрачено? Може, дійде до нього щось із часом? Як там воно у божевільних?

Я не знаю…

Я встала, потягаючись. Потрібно думати про хороше… Потрібно думати про хороше… Що у цій ситуації хорошого? А ні біса!

Шукаємо хороше… Ось, сукня у мене якась гарна. Я помацала м'яку легку тканину. Дорога, мабуть. І не мнеться майже, тільки поділ трохи вимазюканий. Казка, а не сукня. В такій би та на справжнє весілля з коханою людиною. Облом. Немає зараз у мене коханого. За п'ять років навчання п'ятеро було, але з різних причин я з усіма розбіглася. І навіть раділа, що їду додому вільною. Починати нове, доросле життя краще без обтяжливих «хвостів».

Обтяжливих, бо стосунки мене завжди чомусь обтяжували. От коли зустрінеться така людина, з якою не захочеться розлучатися ні на хвилину, тоді й піду з нею під вінець. Хоч у дорогій сукні, хоч у подертих джинсах, не так суттєво. І я була б не проти, щоб мій майбутній обранець виглядав як Радобор. Або як його брат, Всеволод. Тільки щоб голова була не бо-бо!

Чому така невідповідність? В універі зустрічалися тямущі хлопці, але один по плече мені, інший – товстун, третій – страшний, як смертний гріх. Ні, я не гордячка, я з ними дружила. Але щоб полюбити… Адже повинна зовнішність відображати внутрішній зміст, хіба не так? Та й дітки, хочеться, щоби гарні були, а не докоряли потім, що обрала не того в батьки.

Живіт забурчав. Ну, ось, снідати час, і ніхто про бідну полонянку не згадав навіть. Я сумно поплелася в туалет, вмилася, напилась досхочу води. Іскра сказала, що у кранах вода питна, це добре. Хоч від зневоднення не загнуся. У мене достатньо для цього та інших варіантів. Ну, ось, жартую, значить, не так все погано.

Так, все не погано, все набагато гірше.

Повернувшись із важкими думками на диван, що вже став постійним місцем моєї локації, я поснідала п'ятьма чіпсами, що залишилися, корячи себе за те, що вчора не стрималася і мало не все схрумала. Потрібно було розтягувати. А то тепер не зрозуміти, чи їла, чи мультики дивилася.