Глава 3. Іскра. 2.

- Іскро, а ти можеш переказати мою історію своїй мамі? Адже вона жінка розумна, придумає, як мені допомогти.

- Угу, це я можу, - дівчинка посміхнулася. - Так, мама щось придумає!

- Іскро, а розкажи про свою сім'ю.

- Ми живемо у великому маєтку. За головну у нас мама, її звуть Мстислава. У сім'ї головним повинен бути чоловік, але тато загинув кілька років тому, я його навіть не пам'ятаю. За законом, ватажком збиралися призначити дядька Борислава, татового брата, але мама своє право відстояла у двобії, дядькові вухо навіть відкусила, його тепер всі так і звуть, Безвухим.

Здається, саме він і приходив із брудними намірами пустити полонянку, тобто мене, по колу, до того, як вбити. Розумію, чому Мстислава так відстоювала можливість стати на чолі сім'ї. Хоча, дивно, битися за право бути головуючою? Відкусити вухо?.. У наші часи хіба таке можливе? Це важко навіть уявити.

- Цей твій дядько, Борислав, разом з вами у маєтку живе?

- Еге ж. Раз у нього своєї сім'ї немає, він має жити із родичами. Я його не люблю. Злий він, все підколює та насміхається, краще б уже відокремився.

- Я теж не дуже рада, що він тут мешкає. Чула, як вони з Радомиром зчепилися під дверима. У нього на мене плани ще гірші, ніж у брата твого, як я встигла зрозуміти. Він, що, божевільний?

- Та ні, - знизала худенькими плічками Іскра, - просто злий завжди і на всіх, мабуть тому, що самотній. У сенсі, дружини у нього немає, власної родини.

- А ще хтось з вами тут живе?

- Ще Всеволод, мій найстарший брат. Найчастіше його називають Владом. Йому вже двадцять сім, але він поки що не вибрав пару, тому підкоряється мамі. Але він хороший, ми з ним дружимо, і він завжди, коли кудись їде, привозить мені подарунки та солодощі.

- Цікаво, як він до мене ставиться?.. – За розмовою братів я не змогла цього зрозуміти.

- Не знаю, - знову знизала плечима Іскра. - Взагалі, він намагається в чужі справи не втручатися, тож допомагати тобі навряд чи буде. Навіщо йому псувати стосунки з братом?

Я зітхнула.

Дівчинка продовжила розповідь:

- А ще з нами живе Красиміра, але це тимчасово, поки вона навчається в універі. Вона гарна, але за вдачею просто жахлива, самолюбива, криклива, все їй не так. Я її Криською називаю, але вона тоді сердиться. Вона наша двоюрідна сестра.

- Бачила я і цю... Криську. Та ще лиходійка.

Іскра хихикнула, а я продовжила:

- Від цієї, точно, допомоги не дочекаєшся, притопить та ще й ніжкою притримає.

- Це так, - кивнула дівчинка. – Ось і вся наша родина.

- Як я зрозуміла, допомоги чекати, окрім як від тебе і твоєї мами, немає від кого. Але ти, Іскро, не кинеш мене? Ти ж дівчинка доросла, розумієш, що коли зі мною щось трапиться, то твій брат сяде у в'язницю на довгі роки?

- Не сяде він. Сама казала, сину циганського барона ти до фенечки, отже, заявляти в поліцію він не буде. А ось місцеві розбірки почнуться, напевно. І, вірогідно, криваві. Бо Григорій не терпітиме, щоб хтось забрав те, що він вважав своїм. Буде війна…

- От-от. А воно тобі треба? Отже, щоб не допустити війни, мамі твоїй треба якось організувати мою втечу. Я нікому про вас не розповім. Та й що розповідати? Нічого, окрім цього підвалу, не бачила. Просто поїду до себе додому, адже я навчання закінчила, більше мене тут нічого не тримає, і забуду про все, як про страшний сон. І про Гришка цього дебільного, і про брата твого. Ти, от, Іскро, маму свою любиш?

- А то як же?

- Ось. Уяви, що й на мене чекають мої батьки. А я на дзвінки не відповідаю з самого ранку! Та мама вже божеволіє!

- Моя б теж божеволіла...

- Мами, вони всі однакові. Я навіть не про себе більше турбуюся, а про неї. Вона ж не переживе, якщо зі мною щось станеться.

- Я поговорю зі своєю, - личко дівчинки стало сумним, - але обіцяти нічого не можу. Не знаю, чи зможе вона що-небудь зробити... Гаразд, Стелло, мені вже бігти треба, поки не кинулися та не почали шукати. Завтра спробую ще прийти.

Дівчинка втекла, а я залишилася наодинці і майже у повній темряві, бо, поки ми розмовляли, стало поночі. Звичайно, можна було увімкнути електричне освітлення. Під стелею висіли довгі вузькі світильники. Але тоді я буду як на екрані. Не хочу, щоб за мною спостерігали усілякі.

Я лягла на диван і дістала пачку з чіпсами. Картопля з беконом. М-м-м… Їла їх по одному, повільно, ретельно пережовуючи, сподіваючись обдурити шлунок і переконати його, що ситно повечеряла. Залишила про всяк випадок штучок п’ять і сунула пачку під диван.

Інформація додалася, але не скажу, що вона може мені допомогти. Нині вся надія на Іскру. Начебто нормальна дівчинка, на відміну від навіженої сімейки. Куди це я потрапила? Імена у всіх давньослов'янські. Старовіри, може, якісь? Чи сектанти? Язичники, що живуть десь у глухомані, вдалині від нормальних людських поселень? Де? Надто далеко мене завезти не могли.

Дивно все це, ох і дивно. І страшно.

Так, розмірковуючи, я й заснула. А прокинулась, відчувши, що у приміщенні хтось є.