Глава 2. У полоні.

Боже, до чого ж погано почуваюся... Голова досі ніби ватою набита, а тіло... Тіло, наче з вати пошите, якщо можна так висловитися. А горло... Чорт, пересохло так, що язиком поворушити не можу. Очі ледве розліпила, наче їх канцелярським клеєм намазали.

Пригадала вчорашні події.

 Гришка, негідника...

Так, якщо він син циганського барона, то що, баронет? Раніше такі думки у голову не лізли. Та й Гришко був звичайним студентом, хай зі своїм комплектом тарганів у голові, але не настільки, щоб влаштувати викрадення серед білого дня!

Тільки фіг йому, за що боролися, на те й напоролися. «Так» я не сказала, кільця на пальці немає, нічого не підписувала, тож вільна, як пташка лісова.

 І я йому ще помщуся, та так, що мало не видасться. Я, що, задарма факультет журналістики закінчувала? Ось тільки повернусь у свій нормальний стан. А я скоро оклигаю, даремно, що дрібна, зате стійка. А поки що...

Поки що варто задуматися, хто це мене викрав у викрадача? Зір почав потроху фокусуватися і я змогла розглянути чистеньку кімнату, в якій з меблів і був один диван, на якому я лежала. Швидше за все, вона раніше служила домашнім спортивним залом, бо ондечки шведська стінка, там кільця, турнік, пара матів на підлозі. Шкода, гантелей немає, бо я б зараз озброїлась, якби підняла.

Хоча, навіщо мені озброюватися? Невідомий герой врятував мене з ненависного весілля, забрав від нареченого самозваного, в самий, так би мовити, відповідальний момент. Молодець! Дякую! Статтю напишу в столичну газету з його усміхненим фейсом на фотографії.

До речі, де ж він? Врятована принцеса готова віддячити рятівникові, в розумних межах, звісно.

Ох, навіть пальці, наче опухлі, ледве рухаються, але треба якось підвестися. Ні, не героя бігти шукати, щоб віддячити. За природними потребами. От добре, що це колишній спортзал, отже, он ті дві вузенькі двері в кутку – це душ і туалет.

Точно! По-спартанськи, та усе, що треба, мається.

Ледве доповзла назад, до дивана. Впала без сил. Якою ж гидотою мене опоїли, га?

Ой, Гришенько, світить тобі, дорогенький, «казенний дім», як у вас говорять! Слід було карти розкинути перш, ніж дівчат викрадати. Я ж такої справи так не залишу. Це ж вам не Середньовіччя, щоб викрадати наречених! Ось тільки дістануся до телефону чи інтернету.

А поки що... Я знесилено заплющила очі. Поки що сил би набратися хоч трохи. І де ж ці рятівники? Хоч би пляшечку води принесли.

Свідомість знову почала вкриватися легким серпанком, як раптом сторонній звук повернув її на місце. Я розсудливо не розплющила очі, а лише трохи підняла вії. Не завадить прикинутись, що ще не прийшла до тями, може, вдасться побачити чи почути щось цікаве.

А цікаве та не за горами. Вхідні двері виявилися не суцільними, вгорі відчинився добрячий такий лючок, через який вільно можна було побачити дві чоловічі голови.

Вольові обличчя, виточені риси, темне, але не чорне, а швидше глибокого каштанового відтінку, волосся майже сягало плечей. Схожі, але не близнюки, швидше за все - просто брати. Причому, один трохи старший за іншого.  Це що, вони, рятувальники? Чому не заходять? Навіщо ховаються?

Чоловіки деякий час дивилися мовчки. Потім старший, не повертаючись, запитав:

- І на фіга ти її додому притягнув? Коли ти сказав, що дізнався про весілля, я зрозумів, що твоїм наміром було просто вбити його на місці.

У молодшого заграли жовна.

- Так… Так і збирався зробити спочатку. Але це було б дуже просто. Хочу, щоб він мучився, страждав, шукав свою наречену. І не знайшов.

- Тут не знайде.

- Я можу тепер посилати йому щодня по одному її чудовому пальчику. Нехай сердиться, що нічого не може зробити.

Ой, щось мені ці рятувальники не подобаються. Вони, що, Гришкові хочуть насолити? І через це мене катувати? Та що циганському баронету до моїх страждань? І не любить він мене по-справжньому! Його просто заїло, що я йому постійно відмовляла у взаємності, а він звик: сказав моє - значить моє. Ось і придумав викрасти мене, щоб за ним останнє слово було.

А мені тепер що робити? Хто мене послухає? Хто повірить?

І я продовжила прикидатися, що ще не прийшла до тями.

- Та ти садист, братику, - хмикнув старший.

- Мене зробили таким, ти сам знаєш, хто, - насупився молодший.

- І все ж я вважаю, що ти, притягнувши дівку сюди, зробив величезну помилку.

- Мені що, треба було все пробачити, забути, може, й ніжки йому поцілувати?

- Та ні, таке не забувають. Але мститися слід розумно.

- Гаразд, іди вже, раднику. Справу зроблено.

- Думаю, що все лише починається. Буде війна.

- Вона давно мала початися! Іди, Владе, йди.

Одна голова зникла, а друга ще трохи подивилася у віконце і лючок зачинився.

Я з шумом видихнула. Досі намагалася дихати, рівно, повільно, немов спляча, а сердечко вже колотилося, немов стукало в замкнені двері: випустіть мене, мені тут не подобається.