Глава 7

Прокинулась я від якогось стуку і різко підскочила. Виявляється я вже знаходжусь у себе в кімнаті та це Діна, як завжди, принесла мені сніданок.
- Ой, вибачте, князівно! Не хотіла Вас розбудити. – винуватим тоном каже Діна.
- Як я тут опинилася? - ще не до кінця відійшовши від сну, питаю я.
- Нод приніс Вас рано вранці на руках. Сказав, що Ви всю ніч робили перев'язки Дереку, а під ранок заснули біля його ліжка. Я подумала, що коли Ви прокинетесь, то захочете поїсти, адже вчора майже нічого не їли.
- Котра зараз година?
- Дев'ята ранку.
- Як Дерек? - запитала я, а після, одразу уточнила - І усі інші?
- Завдяки Вам, князівно, всі почали одужувати! - радісно повідомляє мені Діна і додає. - Поки що слабкіші за усіх Дерек та Вардок, але вони теж вже опритомніли.
Після її слів я полегшено зітхнула і впала назад на подушку.
- До речі, Дерек вже запитував про Вас. Навіть хотів сам прийти сюди, як тільки прийшов до тями, але Нод його не пустив.
Такої! І правильно зробив! Хто ж відразу ходить після такої хвороби - подумала я про себе і, підхопившись з ліжка, пішла до ванної кімнати.
Швидко привела себе в порядок, взяла пиріжок зі столу, і вибігла з будинку, попрямувавши у бік котеджного містечка.
Насамперед відвідала ті будинки, де були хворі діти, а потім Вардока - усі й, правда, потроху одужували.
Не знаю чому, але я відтягувала візит до Дерека. Вже підійшовши до його будинку, зіткнулася з Нодом, що поспішав до мене назустріч.
- А я якраз за Вами, князівно! Дерек вже кілька разів про Вас запитував.
Я увійшла до оселі, а Нод залишився на вулиці. Декілька секунд затримавшись біля дверей спальні, я все-таки постукала, і зробила крок вперед.
- А я вже було думав, що Ви про мене забули, князівно. - почула я з порога слова Дерека, в яких, як мені здалося, пролунав чи то докір, чи то образа.
Поглянувши на чоловіка, який напівлежав у ліжку, відкинувшись на подушки, і зустрівши його теплий та усміхнений погляд, зрозуміла, що це був не докір, і не образа, а щось інше.
- Просто за Вас я була абсолютно спокійна. З такою "покоївкою", як Нод, Ви не могли не одужати. - промовила я і відвела погляд вбік.
Ні, мені учора не здалося, він дійсно ДУЖЕ красивий! Я, по правді сказати, уперше зустрічаю настільки привабливого чоловіка. Цікаво, він здогадується яке враження справляє на жінок? Звичайно здогадується! Не знаю чому, але доки він був з бородою, мені було простіше з ним спілкуватися. Так! Про що це я?! З яких це пір мене хвилюють такі речі?
- Ви праві, я багатьом зобов'язаний Ноду, - перервав мої роздуми Дерек і серйозним тоном додав. - А також Вам, князівно. Ви врятували моїх людей і мене, тепер я перед Вами у боргу. Я б хотів попросити ще про одну послугу: якщо Вам коли-небудь знадобиться допомога - дайте мені про це знати.
Стою. Обмірковую...
- І ще, як тільки я зможу їхати верхи та супроводжувати Вас - Ви повернетеся до себе додому.
- А як же ваше, так би мовити, "прохання" використати мій дар в замку
Брінсток? - навіщось запитала я.
Ось і справді, навіщо? Адже мені ясно дали зрозуміти, що відпускають додому – треба радіти! А я ніби вже не дуже й поспішаю.
- Я більше не маю права Вас про це «прохати». - наголосивши на останньому слові, відповів Дерек.
Після розмови з Дереком, я повернулась до себе і провела залишок дня, намагаючись придумати чим би зайняти себе, але так нічого і не придумала. А ближче до вечора біля мого будиночка утворився натовп паломників.
Всі мешканці містечка по черзі приносили мені подарунки, в якості подяки за допомогу їхнім родичам. Я спочатку намагалася відмовлятися, але зрозумівши, що це марно - залишила ці спроби.
Подарунки були найрізноманітніші, серед них: намисто з рідкісного в наших краях каменя ліконія, який практично неможливо зараз дістати; незрівнянний перламутровий гребінець, вирізаний з мушлі та прикрашений перлинами; стьобана ковдра з вовни гірського мериноса, тепла, але при цьому легка як пух та безліч інших чудових речей. Через кілька годин безперервного обдаровування, у моїй кімнаті майже не залишилося вільного місця.
Останнім, хто прийшов до мене висловити свою вдячність, був Нод. Це було дуже мило, коли цей здоровань, пробурчавши щось не зовсім зрозуміле про порятунок його близьких друзів, вручив мені скриньку неймовірної краси. Я навіть спочатку не зрозуміла, що вона дерев'яна, тому що її ажурний малюнок настільки майстерно виконаний, що може здатися ніби це найтонше в'язане мереживо.
Засинала цієї ночі з думкою про те, що Дерек мав рацію: я дійсно спочатку поквапилася з висновками. Ці люди не схожі на розбійників. Та й сам Дерек, мабуть, хороша людина, враховуючи, як за нього всі переживали, поки він хворів.
Наступного дня відбувалося щось дивне: з самого ранку всі жителі, навіть діти, бігали в якихось термінових справах з одного кінця табору в інший. А коли я спробувала дізнатися, що відбувається: мені ніхто нічого зрозумілого не відповів. Навіть Діна з Гледіс не захотіли зізнаватись. З'ясувати де Дерек я теж не змогла. У результаті повернулася до себе в будиночок і почала чекати незрозуміло чого. Ну, і, ясна річ, заснула.
Розбудив мене традиційний стукіт у двері. Скочивши з ліжка, я поспіхом привела себе в порядок і дозволила увійти.
На порозі з'явився Дерек. Кинувши на нього погляд, я відзначила про себе, що хвороба відступила й зараз він виглядає дуже добре. І не зрозуміло чому, але в його присутності я добряче нервуюсь.
- Доброго дня, князівно. – промовив він.
- А я вже думала, що Ви про мене забули. - повернула я йому його ж вчорашні слова.
- Навіть якби хотів, то вже не зможу це зробити. - дивлячись прямо мені в очі, сказав він.
Це прозвучало настільки неоднозначно, що я занервувала ще більше, і відвела погляд убік.
- Що вас привело сюди?
- Я знаю, що вчора мешканці табору приносили подарунки в подяку за допомогу, яку Ви нам надали. Мені хочеться, щоб у Вас залишилося щось на згадку і про мене.
Після чого Дерек простягнув мені чорну оксамитову коробочку, перетягнуту бірюзовою стрічкою. кілька секунд, я взяла її в руки, а коли відкрила, то застигла від подиву. Усередині лежить шпилька для волосся, у формі павиного пера, настільки витончена, що я спочатку втратила дар мовлення. І лише розглянувши подарунок у всіх деталях, нарешті сказала:
- Вона неймовірна! Я ще ніколи не бачила такої гарної речі!
- Я радий, що шпилька Вам сподобалася. Мені хотілося створити прикрасу, гідну краси вашого волосся і…
- То це зробили Ви?! – приголомшено перебила я Дерека.
- Так.
- Ви серйозно? - все ще не вірячи тому, що він каже, перепитала я.
- Звичайно, - впевнено промовляє Дерек, але побачивши моє розгублення, вказав рукою на решту подарунків і з усмішкою спитав. - А ви думаєте, звідки взялися ці речі?
Простеживши поглядом за рухом його руки, я ще раз подивилася на всі ці унікальні у своєму роді предмети, та раптом зрозуміла, що зазвичай властива мені надмірно гостра цікавість цього разу мене чомусь покинула. Адже отримавши ці цінні подарунки, я навіть не вдалась до питання: «А звідки вони могли взятися у цих скромних на вигляд людей?».
- Не знаю. - чесно відповіла я.
- Я радий, що Ви не подумали нібито вони крадені, - з полегшенням промовив Дерек і, взявши скриньку, яку мені подарував Нод, продовжив. – Це справа рук Нода. А ось це ліконієве намисто змайстрував Вардок - він неперевершений ювелір. Більшість благородних дам в імперії носять прикраси створені саме Вардоком.
Стою. Обмірковую…
– Але чому саме тут? – нарешті прокинулася моя дрімотна цікавість.
- Років двадцять тому це місце було виявлено кількома майстрами, які натрапили на нього випадково під час пошуків того самого ліконію. І вони його справді тут знайшли, до того ж у великих кількостях. Та, щоб не розсекретити його місцезнаходження, вирішили не виносити камінь із цієї долини, а обробляти сировину прямо тут. Для цього вони спочатку збудували тут майстерні, а згодом і житлові будинки. Стали тут жити та працювати разом зі своїми сім'ями. Поступово поселення почало розростатися і через двадцять років це містечко стало притулком для кращих майстрів і ремісників з усієї імперії. Багато хто з них, до речі, був колись недооцінений господарями, у яких вони служили. Як, наприклад, Гледіс, яку вигнала із замку ваша тітка. Деяких умільців ми вишукували цілеспрямовано, а потім пропонували приєднатися до нас.
- А як тут опинилися Ви? - задала я питання, що мучило мене.
- Сюди я потрапив разом із Гледіс та Діною. Коли Нод запропонував Гледіс вийти за нього заміж і переїхати сюди, вона сказала йому, що без мене не поїде. Тоді Нод забрав усіх трьох. А з Гледіс я познайомився, коли вона почала працювати кухаркою в таверні, де я прислужував на кухні. Вона ставилася до мене, як до своєї дитини. Коли я потрапив до табору, то був ще по суті дитиною. Мені було цікаво абсолютно все і я навчився всіх видів ремесла, якими тут володіють. Через якийсь час усі місцеві жителі стали сприймати мене як голову цієї громади.
Дерек замовк і повисла важка пауза, а в мене у голові так і крутиться питання: «Який тоді зв'язок між Дереком і сім'єю Брінсток?», але я, не наважуюсь його поставити.
- «А як же князь і княгиня Брінсток?», мабуть, хочете спитати Ви? - прочитавши мої думки, сказав він і продовжив. - Не знаю чому, але я не все пам'ятаю зі свого минулого. Я частково пам'ятаю дитинство у замку Брінсток, пам'ятаю своїх батьків, але не пам'ятаю, що сталося того дня, коли вони загинули. Якось я опинився в лісі недалеко від міста, де знаходилась та сама таверна, в якій я потім працював кілька років, поки Нод нас не забрав звідти.
- Але чому Ви тоді не розповіли всім, ким є насправді? - запитала я.
- Це важко пояснити. Але я точно знав, що тоді цього не можна було робити. Наче хтось мені це навіяв. Тим паче протягом багатьох років, я не раз чув, як у замок Брінсток намагалися прорватися мої «двійники», але нікому це не вдавалося зробити – князь Кремолл усіх їх викрив.
- Але, якщо Ви – це він… У сенсі, якщо Ви і є Дерек Брінсток, чого Вам боятися? Вам потрібно просто прийти та заявити про це! – спішно випалила я.
На що Дерек, лише похитавши головою, сказав:
- Впевнений мої «двійники» саме так і вчинили.
– Тоді Вам потрібно знайти якісь докази! - завзято заявила я.
- З цим не посперечаєшся. - усміхаючись підтвердив Дерек.
Я хотіла ще щось сказати, але раптом зрозуміла, що сама загнала себе в кут. Адже я, якраз і є та людина, яка могла б допомогти йому це зробити. Справді, існує ймовірність того, що, якщо я потраплю в замок Брінсток, то зможу побачити минуле і дізнатися, що трапилося з батьками Дерека. Сама я, чомусь, уже не сумніваюся, що він син князя і княгині Брінсток. Але тоді мені доведеться перекреслити нашу з Ановаром багаторічну легенду, а я не знаю, чим це обернеться для мене.
- Князівно, завтра Ви поїдете до себе додому. Ми з Нодом і Вардоком Вас супроводжуватимемо. А сьогодні ввечері мешканці табору вирішили влаштувати на Вашу честь невелике свято. Сподіваюся Ви не відмовитеся взяти у ньому участь? - перервав мої роздуми Дерек.
- Звичайно, ні.
- Чудово! Коли все буде готово, я за Вами зайду.
Сказавши це, він покинув мою кімнату. Залишок дня я провела, спостерігаючи з вікна, як всі інші готувалися до свята: накривали столи, вішали різнокольорові ліхтарики на дерева. Загалом при ділі були всі, окрім мене, адже мені не дозволили брати участь у підготовці. Тому в мене знову з'явилося багато вільного часу, щоб придумати чим ще здивувати гостинних господарів…
І в цьому мені знову допомогла моя сумка із замовленнями. Відсипавши потрібний порошок у мішечок і, продумавши нову виставу, я почала мізкувати над тим, а що я одягну на свято? Крім сукні, яка була на мені в момент викрадення, мені й одягнути більше нічого. А коли я звернулася з цією проблемою до Діни, вона сказала, щоб я не хвилювалася, адже мені буде у що вбратися.
Дійсно, коли час почав наближатись до вечора, мене відвідала та сама жінка, яка подумала, ніби це я навела чари на її хвору дитину. Вона спочатку довго перепрошувала, а потім піднесла мені казково красиву сукню, зшиту з легкої, повітряної тканини білого кольору, з ледь помітним бірюзовим відтінком, у тон мого волосся. Сукня пряма зі спідницею в підлогу та довгими пишними рукавами, перехопленими стрічкою на зап'ястях. Крій виробу здається простим, але видно, що це справа рук умілої майстрині. Коли я його вдягла, то стала схожа на лісову німфу. Діна допомогла мені з зачіскою: вона спочатку сплела дві коси, при чому в неї вони вийшли наче вивернуті назовні, а потім вона з'єднала їх на кінці в єдину косу. Я ще ніколи не бачила такого оригінального плетіння. Коли я була готова, за мною, як і обіцяв, зайшов Дерек.
Його реакція на мій зовнішній вигляд не могла мене не тішити: вперше за весь час він не знайшовся, що сказати. Коли ми з ним прийшли до парку на нас уже всі чекали. Ми посідали за столи, накриті всілякими частуваннями й свято почалося.
Атмосфера була невимушеною, єдине, що мене трохи бентежило – це часті тости на мою честь. А ще, серед усіх цих обдарованих майстрів виявилося чимало талантів щодо самодіяльності. Багато з них грали на різних музичних інструментах, деякі мали неперевершені вокальні дані, тому нудьгувати нам не доводилося. Коли охочі виступити закінчилися – настала черга мого виходу…
- Я теж приготувала для вас сюрприз... - оголосила я.
Підводячись з-за столу, я побачила, як деякі чоловіки, почувши мої слова, в паніці почали обмацувати свої обличчя і перевіряти, чи не почало знову відростати їхнє волосся.
- Не турбуйтеся, я ніколи не повторюю один і той же жарт двічі. Я люблю різноманітність…
"Заспокоївши" їх таким чином, я рушила вздовж розставлених півколом столів. Вийшовши в центр, зупинилася так, щоб мене було видно всім…