Глава 4

Прокинулася я вже у якійсь кімнаті. Скільки я спала – сказати складно. Відразу сівши на ліжку, ніби й не спала буквально кілька секунд тому, почала розглядати обстановку свого місця ув'язнення.

Обстановка виявилася дуже затишною. Кімнатка невелика, в ній лише одне крихітне віконце, але при цьому в приміщенні досить світло, завдяки світильникам, які висять по всьому периметру кімнати. Крім ліжка, тут є ще: стіл із двома стільцями та крісло з квітковим малюнком. До речі, всі меблі зроблені з різьбленого дерева, при цьому таке враження, що це не випадково підібрані один до одного речі, вони виглядають як єдине ціле, як гарнітур. У приміщені, крім вхідних дверей, є ще одна. Я, звичайно, перевірила, що там… А там виявилася крихітна маленька ванна кімната. І це дивно, адже водопровід у будинках – це велика рідкість. Навіть у нас у замку його зробили лише нещодавно. Майстрів, які цим займаються не так багато, та й коштує таке задоволення недешево.

Що ж, як би не хотілося, але варто визнати, тримати мене збираються в досить комфортних умовах. Ось лише питання – навіщо? Навіщо я їм потрібна?

Вирішила перевірити чи не з'явилася моя сила, адже руки вже не зв'язані мотузкою. Спробувала за допомогою телекінезу перемістити вазу, що стоїть на столі – нічого не вийшло. І тут мене осяяло!

У пам'яті випливла недавня розмова з Елізою про мага Уртюга, якого запросили виконати дивне замовлення: загерметизувати кімнату, щоб з неї не можна було вибратися, навіть за допомогою магії.

Так це що, я – те саме чудовисько, для якого зачарували це приміщення? Тільки швидше за все їм потрібна не я, як служниця Рима, а їм потрібна я, як княгиня Нерісія, адже у нас у місті тільки я маю магічні здібності, інакше навіщо було тоді ставити магічний замок? Точніше мала магічні сили, доки мене тут не замкнули.

Ну що ж, буду продовжуватиму грати роль своєї служниці, поки не дізнаюся, що від мене потрібно викрадачам. В сенсі, що вони хочуть від князівни Нерісії.

 О! Погляд наткнувся на сумку, яка лежить на одному зі стільців. Це ж моя! Та сама, в якій знаходяться замовлення для мешканців міста. Чудово! Може знадобитися… Але краще я її приховаю, поки мої викрадачі не схаменулися і не вилучили її вміст. Заштовхавши сумку під ліжко, почала думати, що ж робити далі?

В цей момент у двері постукали і в кімнату зайшла молода дівчина з тацею.

- Добрий день! Мене звуть Діна, я принесла вам обід, - ставлячи піднос на стіл, сказала вона.

- Можеш забрати його назад. Я їсти не буду! - Схрестивши руки на грудях, і піднявши вперто підборіддя, сказала я.

На що Діна лише зрозуміло усміхнулася і каже:

- Дерек попереджав, що Ви, швидше за все, відмовитеся. Але наказав все одно лишити вам їжу, - вимовивши це, вона швидко випурхнула за двері.

Ти бач, та він не тільки жартівник, а ще й ясновидець! Він знав, що я відмовлюся. І відмовлюсь!

І я б відмовилася... Якби цей самий обід не розповсюджував запаморочливий аромат на всю кімнату. А я, між іншим, сьогодні майже не снідала, адже кухар тітки явно готує гірше за тутешнього і збиралася поїсти у місті.

Через десять хвилин я доїдала останній шматок божественного яблучного пирога і думала над тим, що так смачно я їла востаннє у дитинстві. Вирішила, що ідея з голодуванням нікуди не годиться. Вигадаю щось інше…

У двері знову хтось постукав. Почувши моє: «Заходьте!», на порозі з'явився той самий жартівник-ясновидець. Зайшовши в кімнату, він прикрив за собою двері, і з привітливою усмішкою, спитав:

- Ну як тобі твоє тимчасове помешкання?

- Наскільки тимчасове? - Спершись на спинку стільця, вирішила одразу уточнити я.

– А це вже від тебе залежить...– просвітили мене.

- Ну раз від мене. Тоді, я піду вже,– спокійно так говорю я і впевненою ходою йду до дверей, не звертаючи увагу на чоловіка, що стоїть переді мною.

Але тільки я потяглася до дверної ручки, як за спиною пролунав сміх, а за ним прослідував коментар:

- Ну от, тепер я зрозумів, чому саме тебе княгиня взяла собі у помічниці.

Смикнула ручку дверей – зачинена. Ну, хто б сумнівався! Але ж спробувати було варто.

Повернулась назад і мало не зіткнулася ніс до носа з Дереком, начебто так його звуть? Коли тільки-но встиг підійти? Тепер ми розглядаємо одне одного впритул. При цьому чоловік навіть не приховує, що йому подобається, те, що він бачить, окидаючи мене оцінюючим поглядом з ніг до голови.

Я ж, нічого нового сказати про його зовнішність не можу. Все ті ж нахабні блакитні очі та борода. Ну ще те, що він брюнет із шикарним волоссям. А ще, схоже, що з його обличчя ніколи не сходить ця лукава усмішка, бо в куточках очей помітні маленькі зморшки.

- Отже, чого Ви хочете від мене? - Нарешті перериваю взаємні оглядини і проходжу вглиб кімнати.

- Щоб ти написала листа своїй князівні, в якому повідомиш її про те, що тебе викрали, а як викуп за тебе вимагають виконати маленьку послугу.

- Ви у своєму розумі?! Щоб княгиня допомагала розбійникам у їхніх злочинних справах? – обурено висловилася я.

Дивно, але схоже, що мої слова зачепили його і тепер його обличчя стало серйозним.