21. “Може, краще розійтися прямо зараз?”

Лев 

— Я ж сказав, що кохаю… І не хочу, щоб ти йшла.

Ці слова знову вирвались. Я дійсно не хотів, щоб вона йшла. І правда кохав. А тепер повторив його аж двічі. Я так довго боявся цього слова. Не хотів казати, в якусь мить думав, що, можливо, я не кохав Ві, але сьогодні мої почуття були для мене очевидні. 

  — Я не зможу тебе вибачити, — відповіла вона. — Ти казав мені неправду…

— Чому? Тоді ми були незнайомі. Тоді у нас не було справжніх стосунків, чому ти не зможеш вибачити? Хіба ти сама не закохалась поступово? Не одразу ж я став тобі дорогий? — я зазирнув їй в очі. 

 — Але коли в нас уже були справжні стосунки ти мовчав про те, що не випадково тоді забрав мене… Що я мала вийти за твого брата…

— Я не знав, як це сказати. І не хотів, щоб ти злякалась і втекла, — я зітхнув. 

— Тепер я не зможу тобі довіряти, буду весь час думати, що ти щось від мене приховуєш, — вона опустила голову, відводячи погляд. 

Я майже фізично відчував, як їй боляче. І від того мені і самому було боляче. 

— Ми можемо спробувати переступити через це. Спробувати з чистого аркуша. Тепер вже нема що приховувати. Ти все знаєш, — сказав я, торкаючись кінчиками пальців її долоні. — Я дам тобі розлучення. Але залишся на місяць. А далі вирішиш сама. 

— Добре, але лише на місяць, — сказала вона. — Якщо через місяць я так само буду відчувати, що хочу піти, то я піду, і ти більше не затримаєш мене. 

— Домовились, — я кивнув. 

Я відув полегшення. Все буде добре. Вона залишиться. А якщо залишиться, то я зможу все виправити. Все нормалізується, все буде добре, вона пробачить мені, я це відчував.

 — І давай прямо зараз подамо на розлучення, — вона поглянула на мене з якимось викликом. 

Чесно кажучи, я не думав, що вона  попросить зробити це саме зараз. Тому трохи розгубився. Але все ж розумів, що це покаже, що для мене головне не ті папірці. І не спадок. 

— Добре, — я зітхнув. І хоч розумів все це, все одно було трохи сумно. — Я зараз подзвоню своєму юристу. Він допоможе з документами, підʼїдемо до нього.

Ві  дивилася на мене уважно, ніби хотіла пересвідчитися, що я шкодую за тим, що втрачав через розлучення.

— А як зреагував Руслан? Коли дізнався, що ти обманув його? — тільки й спитала вона. 

— Злився, авжеж, як ще він міг зреагувати… В нього були далекоглядні плани. Якби ти вийшла за нього, він би мав все…

 — Якби ми просто познайомилися, без усіх цих обставин, ти, мабуть, би не звернув на мене увагу, — вона зітхнула. — Я не в твоєму смаку, і ти був закоханий у Мел. У нас з тобою не було б жодних шансів бути разом…

— Ну тобі я теж не в перші хвилини знайомства сподобався. Згадай, як ми сварилися вдома, — сказав я. — Але дійсно, якби не це все, ми б ніколи не зблизились. То, може, все не так і погано… Я не шкодую, що все так трапилось. Може, я дійсно мав зізнатись раніше, але все інше… Я не шкодую.

 — Я не можу висловити, що відчуваю, — зітхнула вона. — Певно, розчарування. Я так сильно закохалася в тебе. Іноді мені здавалося, що не зможу жити без тебе… Навряд чи цей місяць щось змінить, він може лише підсилити біль. Ми можемо зненавидіти одне одного… Може, краще просто розійтися прямо зараз?

 Віола. 

Насправді мені було фізично боляче від думки, що ми можемо більше ніколи не побачити одне одного. Це було, як позбутися якоїсь частини тіла. І все жю я відчувала, що маю це сказати. Ми обоє можемо відпустити одне одного. Він повернеться до Мел, думаю, все ж має ще якісь почуття до неї. Забуде мене…

На очі навернулися сльози, хотілося сказати, що я кохаю його, обійняти, і все буде як раніше. Але я мовчала. Я завжди відрізнялася впертістю, ще з дитинства. 

— Не йди, — він раптом обійняв мене. Пригорнув до себе і я відчула, як швидко бʼється його серце. — Розлучайся, ображайся, але не йди. Не йди будь ласка.

В його обіймах було так затишно, я почувалася захищеною від усього світу. 

— Я ніколи не зненавиджу тебе, — додав він пошепки. 

— Я спробую розібратися в собі, у тому, що відчуваю, — прошепотіла я. — Але мені потрібен час…

— Добре, — Лев торкнувся губами моєї щоки, тоді я зрозуміла, що по щоках вже текли сльози. — Не плач, будь ласка. 

 — Не буду, — я зітхнула.  — Зрештою, нічого особливого не сталося. Життя триває. Мені б хотілося, щоб усе було як раніше, але я нічого не буду обіцяти. Хай все йде так, як мало йти…

***

Адвокат Лева, якщо й здивувався, що ми так швидко вирішили розлучитися, виду не подав. Мабуть, вміння сприймати всі новини з абсолютно незворушним виглядом було професійною якістю. 

— У вас немає дітей, тому не потрібно розлучатися через суд, — сказав адвокат.  — Хіба що є якийсь спір через поділ майна.  Але якщо ви не збираєтесь ділити майно, можна оформити все через РАЦС. 

— Я не претендую на майно Ві, — Лев похитав головою. — Тож думаю, спору не буде. 

— Я теж не претендую на майно Лева, — відповіла я. 

— Тоді давайте зробимо це, — Лев зітхнув. — Як там кажуть, пластир треба відривати одразу, одним ривком…