16. Останній поцілунок

Лев

Це все просто хіть… Так, хіть, нічого більше. І тому я не мав права зараз зробити це. Я ж обіцяв собі, що не скривджу її, обіцяв. Але коли вона так дивилась, серце знову збивалось з ритму.

Я дійсно хотів поцілувати її. І не думав про Мел. Якби Ві не згадала про Мел, я, певно, зробив би це, поцілував би її. А може, ми навіть зайшли б далі. 

— Мені не сумно, що ти не Мел, — сказав я врешті-решт, торкаючись губами її щоки. 

— Я рада, — прошепотіла вона. — Що тобі затишно поруч зі мною…

— Але я все одно весь час роблю тобі боляче. А мені цього не хочеться, — зізнався я, тепер вже цілуючи її в маківку. Тільки такі поцілунки. Ніяких інших більше не буде. 

 — Здається, в цьому болю є особливе задоволення, — відповіла вона, зручніше вмощуючись у мене на плечі. — Напевно, я якась мазохістка…

— Ти просто закохана дівчинка. А я не відштовхую тебе достатньо сильно, це моя провина. Але мені самому не хочеться відштовхувати тебе достатньо сильно… І це неправильно. Пробач мені за це. За те, що я слабкий і не можу, хоча мушу, — він зітхнув.

— Не відштовхуй, будь ласка, — попросила вона. — Я не буду більше провокувати тебе, обіцяю. Просто будь поруч і все. 

— Скоро все це завершиться. Я відпущу тебе і ти знайдеш когось нормального. Того, хто буде кохати тебе, як ти на те заслуговуєш, по-справжньому. Ти дуже хороша, Ві. І я хочу, щоб тобі було добре. 

Віола чи то зітхнула, чи схлипнула,  але нічого не сказала, тільки міцніше обняла мене. А потім по її диханню, що стало розміреним, я зрозумів, що вона заснула.

Я подався вперед і майже невагомо торкнувся губами її губ. Пообіцяв собі, що це буде наш останній з нею поцілунок…

***

Зранку, коли прокинувся, ми з Віолою все ще міцно обіймалися. Так міцно, що це не могло не позначитись на моїй чисто фізичній реакції на цю близькість. А ще на ранок. Так, справа взагалі в тому, що зараз був ранок, а не в чомусь іншому. Не в тому, що це Віола. 

Я почав дуже обережно відсторонюватись, намагаючись не розбудити Віолу, щоб вона не подумала нічого зайвого. Я навіть не знав, чого я не хотів більше: щоб вона злякалась цієї реакції, чи зраділа… 

Але Віола таки прокинулась. Розплющила очі і поглянула на мене.

Чомусь мені стало якось соромно. А це взагалі було дивно. 

— Піду в душ… — тільки й вимовив, але все ще дивився на неї. — Поспи ще… 

Вона помітила. Певно, помітила. Серце забилось частіше. Ну це ж нічого не значить, чому у мене така реакція? 

— Ти ж учора ввечері був у душі, — сонно промовила вона. 

— У чоловіків ранок часто починається з душу, бо інакше фіг вийдеш в люди, бо… — пробурмотів я. Вона не помітила. Або зробила вигляд, що не помітила. Або дійсно ще була надто сонна, щоб помітити… — Ну сама здогадайся, блін.

— Ти якийсь такий загадковий, — вона усміхнулася. — Ну добре, йди в душ, а я ще полежу, а потім схожу, коли ти вийдеш…

Вона, здається, насміхалась з мене. Чомусь в цю мить я подумав, що треба її провчити. Хотілось побачити інший вираз на її обличчі.

І тоді я таки встав з ліжка. І нічого не приховував. Дивився прямо на неї. Тепер вже точно вона не проігнорує це. 

— Так, піду в душ, — я не відводив від неї погляду.

Віола дивилася на мене спідлоба і нічого не говорила. Потім відвернулася на ліжку і накрилась ковдрою з головою. 

Я усміхнувся і пішов до вбиральні. 

Чорт, я не мав так робити… Не мав, але все одно зробив. 

Душ допоміг, хоча не стільки він, скільки дещо інше. Почувався я на диво добре... 

 Віола

У мені зараз боролися два однаково сильні почуття. Я водночас злилася на Лева за те, шо він так поводився, а ще не могла прогнати думку про те, як мені добре було поруч із ним. Навіть зважаючи на те, що це були просто обійми, я була на сьомому небі від щастя. Значить, я йому все ж небайдужа. 

Коли він вийшов із душу, я вирішила вдавати, що нічого незвичайного не сталося. Пройшла повз нього і сама заховалася в ванній. Сиділа там довше, ніж зазвичай, а потім все ж вийшла, одягнувши халат, і побачила, що Лев вже вдягнувся в домашній одяг: темні шорти і білу футболку. 

— Дати тобі щось з мого одягу? — він підійшов до шафи і дістав звідти футболку і ще одні шорти. — Хоча, тобі і цієї футболки вистачить, буде певно як сукня. 

— Ага, вистачить, — я усміхнулася. Цей момент здався мені якимось інтимним, я навіть забула, що збиралася продемонструвати, що ображена на його виходку.  — Що там за планом, треба йти снідати? 

— Так, — він кивнув. — Поїмо, туди-сюди і поїдемо додому. Щодо нашого прокидання…  Ееее… Я переборщив? Ну це природа. Може, я мав якось не так вчинити, не знаю. 

— Ну, якщо таке відбувається щодня з усіма чоловіками, то я просто не знала, — я знизала плечима. — Тепер знатиму…

— З усіма, — погодився Лев. — Але я міг, певно, не демонструвати цього так. Пробач. 

— Пробачаю, — я усміхнулась. — Буду вважати, що це якийсь тренінг із заміжнього життя…