14. Сніданок для Ві

Лев

Того вечора я чомусь довго не міг заснути. Корив себе за те, що вона, схоже, закохалась в мене. Це було неправильно з мого боку — провокувати її. Цілувати, грати в ті ігри, я зробив помилку. Більше я не буду так робити. Я мав взагалі відсторонитись від неї. 

Ці закоханості в вісімнадцять в будь-якому разі швидко проходять, і у Віоли пройдуть. Особливо, якщо я віддалюсь.

Але чомусь, коли я думав про те, що я віддалюсь від неї, відчував сум. Але це було егоїстично з мого боку — хотіти чогось, коли сам я не міг дати їй того, чого хоче вона. Напівміри до добра нас точно не доведуть, вона буде страждати. А я не хотів, щоб вона страждала. Не хотів, щоб плакала…

Зараз навіть шкодував, що взагалі ввʼязався в усе це. Гратися чужими життями і почуттями — це неправильно…

***

Наступного дня нікуди не треба було йти, бо була субота. Ну, як нікуди, майже нікуди. Треба було прийти до батьків, бо вони запрошували якраз на вечерю в суботу. А вчора в нас з Ві була така розмова… Я трохи переживав, як вона буде налаштована сьогодні. 

Встав раніше за неї, тож від нічого робити вирішив приготувати сніданок. Омлет, овочі, а ще — капуорандж. Вже було доволі спекотно і не хотілось гарячої кави. Тому я спочатку заварив еспресо, потім, поки воно остигало, почав витискати фреш з апельсинів. Власне, за цим заняттям мене і застала Ві.

Вона була в коротенькому халатику, без косметики, від чого здавалася ще молодшою. 

 — Доброго ранку, ти сьогодні черговий по кухні? — усміхнулася до мене.  

— Ага, прокинувся рано, тож от, — я продовжив витискати сік з апельсину. На руках теж залишились крапельки, я це помітив, коли я поклав шкірку поруч із ручною соковижималкою.

 — Так гарно пахне апельсином, — сказала Віола. — Люблю цей аромат. 

— Я теж. Капуоранж колись пила? — запитав, злизнувши сік з пальця. —  Еспресо плюс апельсиновий сік. Це альтернатива лате для тих, кому не можна молоко, або хто хоче щось менш калорійне, і при цьому солодке, як капучіно чи лате. 

 — Ще не пробувала, — вона мимоволі теж облизнула губи. — Звучить смачно. 

Я витер руки об рушник. Чомусь її жести, її губи зараз привертали мою увагу. Занадто багато уваги. Ще вчора такого не було, я точно знав. 

— Зараз зроблю, — я розлив холодне еспресо по склянках, вийшло по пів чашки, потім додав ще по пів чашки фрешу, а далі кинув по парі кубиків льоду в кожну склянку. Потім простягнув Віолі одну зі склянок: — Пробуй. 

Вона взяла склянку і відпила ковток:

 — М-м-м, це дійсно смачно…

Я дивився, як вона ковтає сік і це якось неправильно на мене впливало. Точніше, неправильним було навіть те, що я так уважно спостерігав за тим, як вона ковтає. Це ж та ж сама Віола, вона не змінилася. Та ж сама наївна дівчинка…

 — Це дуже круто, коли чоловік вміє готувати, — сказала вона. — Завжди так вважала…

— Ну, коли живеш сам, волею-неволею навчишся, — я усміхнувся. — Добре, давай снідати. А сьогодні ввечері йдемо до моїх батьків. 

Я перестав дивитися. Практично заборонив собі це. Подібне нечесно стосовно неї. І не тільки неї.

— Я трохи хвилююсь, — промовила вона, коли вже сіла за стіл. — Хтозна, як вони мене сприймуть…

— Добре сприймуть, — запевнив я. — Ти мила, приємна дівчина, як ще тебе можна сприйняти? 

 — Справді? — вона усміхнулась. — А моя мама каже, що я вперта і свавільна!

— Ну впертість теж є, не буду заперечувати, — я теж усміхнувся. — Але впертість може бути і непоганою рисою, коли вона трансформується, наприклад, в цілеспрямованість.

Так, краще думати про її впертість і свавільність. Це дійсно було правильніше і логічніше в моїй ситуації. Але чомусь зараз я дивився на неї якось інакше. А може, дивився так само, але бачив інакше, не знаю. Це здивувало мене, застало зненацька…

***

  — О так, я дуже цілеспрямована, — сказала Віола. — Але, певно, твої батьки хотіли б бачити поряд із тобою якусь ніжну, хазяйновиту дівчину…

— Ну, вони можуть хотіти чого хочуть, вибач за тавтологію, — я усміхнувся. — Хіба не важливо те, чого хочу я? 

Віола дивилася на мене якось дивно, немов мої останні слова дуже схвилювали її. 

 — Так, це важливо, —  сказала вона тихо. — Чого хочеш ти…

Атмосфера між нами якось змінилася. І серце чомусь забилось якось гучніше чи що. Чи може то тиша так тиснула на мене, що я почув своє серце…

Це було дивно. Не треба про це думати. Погляд мимоволі пройшовся з її обличчя нижче. Я хотів відволіктись від її чистого і ніжного, закоханого погляду. Але неправильно обрав напрямок відволікання. Тому що халатик був дійсно коротким. А тканина такою тоненькою… 

— Я піду трохи попрацюю за компʼютером, а потім десь о пʼятій поїдемо. Можеш зайнятись чим хочеш, — сказав ніби рівно. Здається. Ніби нічого не змінилося. Ну бо так, насправді нічого не змінилося. Це все ще була Віола. А я все ще був собою.

 — Добре, — вона кивнула. — Піду подумаю, що мені одягнути в гості…