12. Кохання з першого погляду?

Лев

Ми з Віолою, схоже, посварились. Вона навіть дверима гримнула, коли виходила з кухні. Але я сказав правду. Вона відштовхнула мене перша. Ми не в стосунках, щоб називати те, що я був з Мел, зрадою. 

І все ж, я чомусь почувався якось неправильно. Хтозна чому. 

Може, дійсно мені не варто все ще більше ускладнювати… Хай пройде строк і ми розійдемось, як в морі кораблі…

***

Вихідний проходив якось по-дурному. Віола не виходила з кімнати. А мені було нудно. Та їхати на роботу чи ще кудись я не хотів. Ну і так як сьогодні була субота, міг собі це дозволити. Я хотів дочекатись, коли вона вийде зі своєї кімнати хоча б поїсти. Але Віола все не виходила. 

Ближче до вечора я замовив доставку суші. Вирішив, коли та приїде, я все ж піду до неї і вибачусь. Хоча, хто зна, за що я зараз маю вибачатися… Але вона, схоже, образилась.

Коли мені подзвонили охоронці і повідомили, які гості обʼявились перед воротами, я дуже здивувався. Спочатку думав попередити Віолу, але потім вирішив, що може скажу їм, що Віола спить, і все обійдеться. Хто зна, в якому вона зараз стані, і яких дрів наламає, якщо вийде…

Я сказав запустити її батьків і вже за хвилину вони зайшли до передпокою, а потім і до вітальні:

— Радий, що ви заїхали. Видно, новини розносяться швидко, — я усміхнувся. — Я — Лев, приємно познайомитись.

Цієї миті у вітальні з’явилася Віола,  вона, усміхаючись підійшла до мене і стала поруч. 

 — Чому ви нам нічого не сказали? — вигукнула мама Віоли. — Ми дуже хвилювалися, думали, що нашу доньку викрали!

— Пробачте, це повністю моя провина. В якомусь сенсі я дійсно викрав її. Не хотів, щоб вона вийшла заміж за іншого — я практично не обманював. Я дійсно не хотів, щоб той шлюб відбувся.

 — Ви що, зустрічалися? Таємно, за спиною Руслана? — здивовано запитав батько Віоли. 

— Ні, точніше, не зовсім, — відповів я. — У нас було, як то кажуть, тяжіння. А потім, коли я дізнався про одруження, зрозумів, що це не просто тяжіння, — я простягнув Віолі руку і поглянув на неї. — Це було дещо більше. І я не зміг дозволити їй вийти за Руслана. Це було спонтанне рішення.

— Так,  — підтвердила вона, беручи мене за руку. — Це наше спільне рішення, ви маєте нас зрозуміти…

Я торкнувся долонею її талії, обіймаючи і пригортаючи Віолу до себе. Вона, незважаючи на те, що ми ніби як посварилися, все одно нормально підіграла мені.

— Це якось дуже неочікувано. Я ніколи не чула від тебе про Лева, — мама Віоли подивилась на неї. — Коли це почалось? Чому ти нічого не казала? А як же Сергій? Я думала, ти втекла до нього, — закидала вона її питаннями.

 — Недавно почалося, але я закохалася в Лева з першого погляду, — сказала Віола.  — І він теж. Ми вирішили одружитися, що ще потрібно? Можете порадіти за нас і побажати щастя!

— Але ж він щойно сказав, що було якесь тяжіння, а не кохання з першого погляду! — зауважив батько.

— Я закохався. Просто не одразу це зрозумів, — додав я. І поглянув на Віолу, пригорнувши її ближче до себе. Чомусь хотілось захистити її. Не хотілось, щоб батьки пресували її.

 — А Руслан? — запитала її мама.  — Ви з ним говорили про це?

— Ну… Можна сказати, що трохи говорили, — відповів я, згадавши ту нашу зустріч з Русланом.

 — І що, він не заперечував? Це якось дивно з його боку… Йому що, все одно?

— Авжеж, він був не в захваті. Але що йому залишалось? Віола сама обрала мене. 

 — Мамо, звичайно йому все одно, — сказала Віола. — Ти ж сама казала, що це договірний шлюб, заради грошей, ну знайде іншу багату спадкоємицю, подумаєш…

Віола

 — І все одно якось дивно… — протягнула мама. — Якийсь неймовірний збіг…

Я подумала, що вона має на увазі те, що я зібралася втікати і тут зустріла Лева. Але ж вона не знає, що у нас все не насправді? Тоді про який збіг ідеться? 

— У світі багато збігів, — відповіла я. — От як ваше з татом знайомство, він помилився номером і подзвонив до тебе, а якби не помилився? Ви б могли ніколи не зустрітися! 

— Саме так, збігів дійсно багато, — кивнув Лев. — Ну але я радий, що зустрів Віолу, — він притягнув мене ще ближче до себе. Це було майже інтимно. 

Мама заусміхалася:

 — Ну, краще ти, ніж Сергій, він мені ніколи не подобався… А ти дуже приємний молодий чоловік…

 — Може, вам уже пора? — запитала я.  Згадка про Сергія чомусь розізлила мене. 

— Якось неввічливо ти з мамою, — мама насупилась. — Проганяєш… 

— Думаю, Віола просто трохи втомилась, — Лев погладив мене по голові, як маленьку. — А ми обовʼязково побачимось ще, і скоро. Все ж, ми тепер родичі.

 — Приходьте до нас наступної неділі на вечерю, — озвався батько. — Поговоримо, спробуємо Наталині смаколики, — він обійняв маму за плечі. 

 — Я не проти, — сказала я. Дотик руки Лева якось дивно подіяв на мене, мені не хотілося вивільнятися з його обіймів.