3. Котлети з сюрпризом

 Лев

 —  Нормально, — обурилась вона. — Притягнув мене сюди, і погрожуєш заморити голодом! Я на таке не підписувалась!

— Тихо! — я пильно подивився на екран і зробив голосніше. 

Там точно була вона. Як невчасно… Серце одразу забилось швидше, а дівчисько відійшло на другий план.

Меланія стояла за стільницею в програмі "Ранок" і сміялась над якимось тупим жартом мачо ведучого. У мене аж око почало сіпатись. Теж мені, міс "принциповість-я-з-підозрілими-не-воджуся-іди-геть-Леве"!

Здається, я навіть стиснув пульт трохи сильніше, ніж треба, бо відчув у руках хрускіт пластмасу.

Звук теж був характерний.

— Меланіє, ви дуже успішна кримінальна журналістка, але з вашою зовнішністю… Може, вже час переходити в якусь іншу сферу? Вас би з руками і ногами забрали ведучою! — заявив той "мачо". Волосся у нього прилизане аж до противного… 

— Мені подобається моя робота, — усміхнулась Мел. — Люблю робити світ трохи кращим і безпечнішим. 

Мені хотілось її перекривляти. Теж мені, месія, світ вона кращим робить. Та ніфіга!

—  Тобі подобається ця витрішкувата тітка? — дівчина все ж закинула котлети в мікрохвилівку, і тепер поклала їх на тарілку і поставила переді мною. 

— Що за дивакувате слово "витрішкувата", — хмикнув я.

— У неї очі такі круглі, як у сови, — вона усміхнулася. — Але, схоже, вважає себе суперменкою! Робить світ кращим, ото прикол! Ти її знаєш? 

— Це у тебе очі, як у сови. Вона дуже гаряча. І тут, — я ткнув їй в район грудей. — Тут у неї більше, ніж у тебе. Без всяких накладок, все своє. 

— Яка тобі різниця? — вона пирхнула.  — Думаєш, з великими грудьми легше жити, ніж з малими? Боюся тебе розчарувати, але якраз навпаки! 

— Якось мені пофіг, як з ними живеться. Але на дотик вони точно приємніші, — я облизнув губи, згадуючи, які груди Мел на дотик. Бляха… 

— Це сексизм! — сказала вона сердито. — Не люблю чоловіків, які сприймають жінку як об'єкт! 

— Ой, не роби вигляд, що ви мужиків хочете тільки тому що любите їх душу, — я аж засміявся. — А не великий і твердий… Стан. 

— Я люблю ввічливих чоловіків, — відчеканила вона. — А не грубих і хамовитих! 

— Одразу видно, що ще дівчинка. Тільки такі люблять "ввічливих", — я продовжував усміхатись. 

— А яка тобі різниця, — вона враз почервоніла. — Я не хочу більше тут залишатися! Піду в свою кімнату! 

Встала з-за столу і рушила до дверей. 

Це було навіть трохи мило. І кумедно. Значить, з "дівчинкою" я потрапив в ціль…

Я взяв виделку до рук і наколов шмат котлети. Але щойно поклав її до рота, одразу виплюнув.

— От коза мала!

І коли вона сипонула туди солі?...

Я взяв до рук телефон і відкрив чат з Мел. Він був порожній. Мел завжди все видаляла. Спочатку в цілях безпеки, вже після наших розмов. Тепер же вона просто ігнорувала мої повідомлення і ставила чат на автовидалення щодня. Ну, це було моє припущення. Бо я так і не застав жодне повідомлення прочитаним. Хай вона казала, що причина в мені, але ж я знав, що насправді вона теж була готова на все заради довбаної карʼєри. Вона нічим не відрізнялась від мене і хотіла отримати своє… От тільки кожне наше "своє" не сходилось, ми дивились і рухались в різних напрямках, навіть якщо й кохали одне одного… 

 Віола 

Уявивши обличчя того придурка, коли він спробує котлети, я усміхнулася. Але усмішка тут же згасла. Я знаходилася невідомо де невідомо з ким. Ще й телефон сама, дурепа, розгатила. 

Мабуть, мою відсутність уже помітили батьки, шукають мене. Захотілося полазити в інтернеті, вивчити ситуацію. Я  почала обшукувати кімнату, може знайду тут телефон, чи комп’ютер, чи що завгодно, аби був інтернет. Але тут нічого не було. Навіть мого рюкзака з документами. 

Я тут же спустилася на кухню:

 — Де мій паспорт? — закричала з порогу. — Нащо ти вкрав мій рюкзак? 

— Ти мені потрібна, тож краще не рипайся, — сказав він спокійно, хоч і не дуже привітно. — Коли зробиш все, що від тебе вимагається, я тебе відпущу. 

— А можеш мені пояснити, що від мене вимагається? Викуп? Ти хочеш грошей? 

— Наразі — просто сиди тут. Більшого не треба, — він знизав плечима. 

 — А якщо я не хочу сидіти тут? — з викликом запитала я і пішла до вхідних дверей.

— Ну, можеш погуляти у дворі, а далі охорона все одно не випустить. Так що, ти їсти більше не будеш? Наїлась? Там ще десь є морозиво. В холодильнику. 

Я вирішила піти іншим шляхом. Подружитися з ним. Може, вдасться приспати його пильність і тим часом втекти. 

 — Давай морозиво, — сказала, усміхнувшись йому. 

Він встав з-за столу і дістав з холодильника два морозива, простягаючи одне мені.  

 — О, морозиво назвали на твою честь — “Лев”. Я думала, що тільки в мене однієї дурне ім’я, — сказала я, взяла морозиво і зняла упаковку. — Але виявилося, в мене є брат по нещастю…