1. Наречена-втікачка

Віола

Весільна сукня була з відкритими плечима, ліф з мережива, а спідниця довга і пишна. Сама я б таку ніколи не вибрала, це якийсь кітч, а не сукня. Може, якби я виходила заміж за чоловіка, якого кохаю, то й сукню б обирала сама, ретельно, об’їхавши кілька магазинів і перемірявши безліч фасонів. Але зараз мені було все одно. Сукню вибрала мама і зараз нахвалювала, як вона мені личить. 

— Хай буде, — байдуже сказала я. 

— Тобі зовсім не подобається? Ти не хвилюєшся перед весіллям? Я, коли виходила заміж за твого батька, дуже хвилювалася, — не вгавала вона. — Цілу ніч навіть очей не зімкнула!

 — А я не хвилююся, — сказала я з викликом. — Мені все одно!  Це ж не я собі нареченого обирала, а ви, тож ви й хвилюйтеся! 

Мама насуплено поглянула на мене:

— Цей шлюб має вирішити всі наші спірні питання з його родиною. Припиняться міжусобиці між нашими родинами, Віоло. І будемо займатися бізнесом. Ти маєш розуміти, наскільки це важливо для родини. 

 — Чому б вам було не припинити ці міжусобиці просто так? Обов’язково треба було влаштовувати договірний шлюб, як у середні віки? — буркнула я.  — Я нареченого лише пару разів бачила, думаю, він теж не в захваті від цієї перспективи! 

— Він якраз задоволений! — не погодилась мама. — Сказав, що ти симпатична! У вас ще може бути щасливий шлюб, якщо ти його причаруєш!

— Я кохаю Сергія, і ти це чудово знаєш! — я підвищила голос. — Не буде в мене щасливого шлюбу ні з ким, крім нього!

— Твій Сергій бабій ще той! Ти дарма сліпо довіряєш йому! Памʼятаєш ті знімки, що приносила служба охорони? З тими дівчатами в клубі! Ти будеш з ним нещаслива, тож маєш радіти, що ми віддаємо тебе за багатого, впливового і порядного чоловіка. 

— Ті знімки ви з батьком підробили, щоб нас посварити, — Я почала знімати сукню, і мама швидко кинулася на допомогу, мабуть, злякалася, що я порву тоненьку тканину. — Я погодилася на цей шлюб тільки заради вас і не збираюся прикидатися щасливою! Тож відчепися від мене, і забери цю сукню, заради Бога!

— От побачиш, ми з батьком поганого тобі не бажаємо, — зітхнула мама, але сукню забрала і повісила на вішак. — Спільне проживання, спільний побут, це все вас зблизить. А там і хімія буде. Він же дуже симпатичний, ти ж його бачила.

Я мовчки закотила очі. Відчувала себе якоюсь породистою твариною, кішкою чи собакою, якій підібрали пару, бо ця пара теж породиста і “симпатична”. Але сперечатися не було сенсу, на такі розмови я витратила кілька днів, і нічого в голові моїх батьків не змінилося, вони, як і раніше, твердили, що стараються для мене, і що я потім їм буду вдячна…

 — Добре, можна, я ляжу спати? Бо щось голова болить, — хотілося, щоб вона швидше пішла і залишила мене в спокої. 

— Так, авжеж, — закивала мама. — Завтра в тебе має бути хороший день, — вона обійняла мене. — От побачиш, ти зустрінеш свою долю. 

“Авжеж, — подумала я. — Завтра буде хороший день, бо я буду далеко звідси…”

***

Коли мама пішла до себе, і в домі стало тихо, я  взяла термос з чаєм, у який перед цим додала чималу дозу снодійного, і спустилася вниз, в будиночок для охорони. Там сидів черговий охоронець і дивився футбол. 

— Мама просила занести вам чаю і бутербродів, — я простягнула йому пакет. 

— Хазяйка сьогодні надзвичайно уважна, — він усміхнувся. — Зазвичай їй не до нас. Певно, це через ваше весілля? 

 — Так, — я усміхнулася. — Вона хоче, щоб у цей день всі були щасливі!

Пішла знову до себе в кімнату, швидко перевдягнулася з домашнього костюмчика в джинси і худі з капюшоном. Якщо насунути капюшон на голову, то ніхто мене не впізнає. 

Я витягла рюкзак, куди заздалегідь склала все найнеобхідніше для втечі. Я була в передчутті нового, вільного життя з коханим. Такого, де ми будемо самі вирішувати, як нам жити. Де ми будемо щасливі навіть без великих статків моїх батьків… Будемо просто жити і радіти життю, бо ми закохані.

Написала Сергію:

“Скоро виходжу, ти будеш опівночі, як і казав?”

Він прочитав повідомлення, але чомусь відповів не одразу. Щось писав, але повідомлення так і не відправляв.

Але в якусь мить мій телефон задзвонив, це був Сергій.

— Привіт, Ві… — голос мого коханого був якимось сумним, не своїм. — Знаю, ти мене зненавидиш, але я не можу приїхати, пробач. Тобі доведеться одружитись з тим чоловіком… Я нічого не можу зробити, інакше постраждає моя родина. 

 — Ти жартуєш?  — запитала я. — Зараз не час для розіграшів, ну реально, ти приїдеш чи мені викликати таксі і самій їхати до тебе?

— Пробач, Ві. Так буде краще для всіх. І безпечніше. Я зараз заблокую твій номер. Нам краще більше не спілкуватися. Мені шкода,  — на цих словах він обірвав виклик.

Я набирала його номер знову і знову, але в слухавці чулися лише короткі гудки. Він таки не жартував… 

Але чому? Невже родина для нього така важлива, важливіша за мене? Я розгублено сиділа з рюкзаком на колінах і дивилася на телефон, немов очікувала, що зараз Сергій передзвонить і скаже: “Я вже тут, під твоїм будинком, виходь скоріше! Ну як тобі мій жарт? Справді повірила, що я тебе кинув?”