Розділ 21

Валері

У кімнаті тепло. Навіть затишно. Але в грудях холоне. Стою посеред покоїв нерухомо, мов приречена, ніби чекаю вироку. Сукня ще не знята, руки мерзнуть, хоча поруч палає камін. Вогонь танцює в камені, кидає відблиски на підлогу — а мене пробирає дрібний озноб. Мене трусить. І не від холоду.

Він привів мене сюди. Долоня досі пам’ятає дотик його пальців. Хоча він відпустив мене відразу, щойно за нами зачинилися двері — як тільки чужі погляди зникли.

Минулого разу… все було не страшно. Навіть м’яко. Він був уважний. Бережний. Бо в мене вперше. Але цього разу? 

Що як цього разу він не буде церемонитись? Можливо, розгніваний. Роздратований тим, що сталося в залі. Мною роздратований — бо мимоволі змусила його вибирати сторону. Чи на себе сердиться — бо обрав не ту, яку хотів…

Я здригаюся знову, згадавши його палаючий погляд. Обхоплюю себе руками, щоб стримати дрижаки. Показувати страх зараз — точно не варто.

Існе теж, здається, щось відчуває — завмирає. Напевно, вона готувала ванну: у повітрі ледь вловний запах вогкості, на ліжку лежить рушник. Вона кліпає великими очима — то на мене, то на Гаррета.

І зрештою лунає його голос. Спокійний, рівний, але беззаперечний:

— Залиш нас, Існе. Я хочу побути з дружиною наодинці.

Серце стискається. Існе мовчки киває й виходить. Двері зачиняються. У кімнаті стає тихо. Аж надто. Камін потріскує, ніби попереджає. Мабуть, мене. Але я стою. Не рушаю. Грудка страху застрягає в горлі.

Я хапаюсь за перший-ліпший привід, хоч розумію — марно.

— Не треба… — кажу тихо. Голос ледь чутний. — Може, зробимо це завтра?

Він стоїть біля столу, спершися долонею на край. Його погляд уважний, прискіпливий. Ковзає по мені.

— Тобі боляче? Ти травмована?

Я заперечно хитаю головою. Брехати не наважуюсь. Чомусь здається — він одразу б здогадався.

— Тоді нема причин відкладати, — каже. Голос спокійний, рівний, без тіні сумніву. — Жінка повинна народжувати дітей. Це її місце. Її обов’язок. І твій захист. І поки я не впевнюсь, що ти чекаєш дитину, ми спатимемо разом. Щоночі.

Мене прошиває холодна пульсація. Десь глибоко, під ребрами, в животі. Руки опускаються.

Більше не сперечаюсь. Лише мовчки киваю й заходжу за ширму. Камін щедро прогріває повітря, пар від гарячої води лоскоче щоки. Знімаю пояс, зсуваю тканину з плечей — рухи автоматичні, наче роблю це не з собою. Опускаюсь у ванну.

Вода торкається шкіри — гаряча, майже обпалює, але я не протестую. Нехай пече. Нехай змиває. Закриваю очі й занурююся повністю, залишаючи над водою лише обличчя. Тиша навколо — тривожна, як перед чимось невідомим. Я боюся. І водночас — не зовсім. Бо він… не звір. Не той, якого я малювала у своїй уяві після викрадення.

Його дотики того вечора були тихими. М’якими. Майже лагідними. Майже. Вони мені сподобались, вони примусили мене відчути насолоду. І десь в глибині я знову хочу її відчути. Опинись в його владі. Належати йому. Але гоню ці відчуття, бо вони неправильні. Вони дивні. Зовсім мені непритаманні. 

Підіймаюсь поволі. Обгортаюся рушником і залишаю ширму позаду. Він стоїть біля вікна, спершись стегнами на підвіконня, склавши руки на грудях. Відчуваю — чекає. Але не тисне.

Його погляд ковзає по моєму напівоголеному тілу. Наче обпікає. Розпарена шкіра червоніє ще більше — вже не від води і не від шорсткої мочалки. Від ніяковості. Від пильного погляду.

Та за мить він відводить очі. Стягує через голову сорочку.

Я відступаю. Пальці, холодні від страху, судомно стискають рушник.

— Я теж обмиюся. Чекай, — коротко каже.

Проходить повз — наші оголені плечі майже торкаються. Мене наче блискавкою прошиває. Перелякано підіймаю голову. Задихаюся від жару, який зустрічаю в його очах. Не знаю, що саме в них палає. Але вже за мить він зникає за ширмою.

Я залишаюся в кімнаті сама. Надягаю сорочку, сідаю на край ложа. Руки складені на колінах, спина пряма. У голові — гул. То не думки. То рій. Страх, тривога, сором… і щось інше. Те, що не хоче називатись. Те, що я гнала з серця, але щораз частіше ловлю в собі, коли дивлюсь на нього.

Він повертається через кілька хвилин. Стегна обгорнуті тканиною. З його волосся капає вода, всіваючи оголені груди краплями.

І я знову тремчу. Та вже не від страху. Щось гаряче розтікається в животі. Скручується тугою спіраллю. Ниє.

— Не бійся, — його рука — тепла, сильна — торкається моєї щоки. 

Я заплющую очі. Але не тікаю. Він нахиляється ближче, лоб торкається мого. Його дихання — поруч. Він цілує не губи, а щоку. Тепло. Ледве помітно. Губи ковзають до вилиці, знову вертаються до щоки. 

Мої вії тріпочуть. Пальці стискаються в кулаки. Я відчуваю поцілунки на вилицях, на підборідді, тепле дихання, дотики. А потім його губи торкаються моїх. Мимоволі відповідаю на цілунок, приймаю його і раптом опиняюсь тісно притиснутою до сильного чоловічого тіла. Поцілунок глибшає, стає пожадливішим. Міцна рука обвиває талію, інша заривається в сколоте на потилиці волосся. Виймає шпильки, вивільняє. 

Стримати стогін я вже несила. Тіло саме вигинається, щоб притиснутись щільніше. Серце виривається з грудей. І я раптом опиняюсь на спині, міцно притиснута до ліжка його тілом. Між подихами, між мовчанням, між доторками, які не рвуть, а ніжно ведуть, я розумію — мені добре. Ловлю кожен подих, порух, відкриваюсь, розчиняюсь і усвідомлюю. Десь, якимось краєчком свого єства я вже належу йому. А він мені. 

Прокидаюсь у ліжку знову сама. Але цього разу не так пізно, як учора. Сонце ще не стало прямо над замком, лише пробивається м’яким світлом крізь щілини у віконницях. Тиша — не тривожна, а тиха втома. Лежу на боці, на ще теплому місці. Зморена, розслаблена. У тілі — млість. Глибока, важка й солодка водночас. Ніби щось змінилось. У мені. У ньому. У цій кімнаті, що більше не здається холодною кліткою.

Проводжу пальцями по подушці. Його запах ще тут — пряний, трохи димний. І щось у грудях здригається. Я згадую його дотики. Не грубі, ледь чутні. Уважні, мов слова, яких він не вимовив. А тіло пам’ятає кожен з них. Не тому, що боліло — ні. Навпаки. Мені було приємно, прагло й палко. І водночас — страшно. Не в ту мить. А зараз. Бо я… не знаю, що це. Не знаю, чи можу довіряти відчуттям.